— Який Денис?
— Іринин син.
Максим заплющив очі.
— Господи…
Я стояв на ґанку.
— Мені сказали… — Голос зірвався. — Мені сказали, що ви мій батько.
Він повільно сів просто на сходинку. Я кинувся підтримати. Максим відштовхнув руку. Не грубо. Просто йому потрібно було кілька секунд. Потім раптом схопив мене за зап’ясток.
— Рік народження.
І я сказав. Він заплакав. Не тихо, не красиво. Старий закривав обличчя долонями й ридав так, ніби всі ці роки стояли в ньому стіною і тепер обвалилися.
— Живий, — повторював він. — Господи, живий. Виріс. Який же виріс.
Я теж плакав, хоча ще годину тому був певен, що не стану.
Ми проговорили до ранку. Максим знав про моє існування, але не знав, де я. Після вироку Олег приїхав до нього на побачення спеціально, подолав сотні кілометрів, сів навпроти за склом і сказав:
— Знаєш, Максе, чого ти найбільше позбувся?
Максим мовчав.
— Сина.
І розповів про Іринину вагітність, про народження, про те, що дитина ростиме в родині Ковальчуків.
— Він усміхався, — сказав Максим. — Уявляєш, усміхався. Каже: «Він виросте й вважатиме тебе вбивцею власного батька».
Я стиснув кулаки.
— Навіщо?
— Хотів добити.
Після того побачення Максим намагався накласти на себе руки. Не вийшло. Його врятували. А потім він вирішив жити через тебе.
— Ви навіть не знали мене.
— Не знав.
— Тоді як?
Він знизав плечима.
— Знав, що десь є моя дитина. Іноді цього досить.
Він писав листи Ірині. Вони поверталися. Писав Світлані. Відповідей не отримував.
— Вона їх не отримувала.
— Тепер знаю.
Максим дивився на мене весь вечір, ніби боявся, що я зникну.
— А Рома? — спитав я. — Ви його ненавиділи?
Максим довго мовчав.
— Спершу. За маму, за все. Коли він повернувся й побачив Ірину дружиною іншого, всередині все перевернулося. Але Рома сам прийшов поговорити. Сказав: «Можеш ударити? Заслужив чи ні, не знаю, але тільки Ірину не чіпай. Вона думала, що ти її покинув».
Максим не вдарив. Вони проговорили кілька годин. І саме Рома першим зрозумів, що їх посварили навмисне. Він показав Максимові повернені листи. Максим розповів про свої.
— Тоді ми зрозуміли, хто це зробив. Олег, а хто ж іще?
Максим допомагав Ромі збирати документи, тому й став зручною мішенню. У ніч, зазначену в обвинуваченні, його викликали запискою до старої ливарні. Почерк нагадував Іринин. Максим приїхав. Нікого. Через день його затримали.
Олег заявив, що бачив, як Максим ударив Рому залізним прутом. Знайшли кров, знайшли Максимову хустку, знайшли ще кілька речей. Усе було підготовлено, а справжній Рома тоді ще жив.
— Жив. Ви знали?
— Ні. Уже в камері Максим почув, що Рома нібито загинув. Він повірив. На суді намагався довести, що нікого не вбивав. Але проти нього була попередня історія з крадіжкою: свідок, докази, мотив, ревнощі. І шанований Олег Ковальчук, скорботний брат загиблого. Кого мав обрати суд?
— А коли вас посадили? — спитав я. — Ви ніколи не думали, що Рома міг бути живий?
— Звідки? — Максим гірко всміхнувся. — У тюрмі тобі не приносять музейну книгу з датою.
Наступного тижня я приїжджав до нього майже щодня. Спершу ми не знали, про що говорити. Надто багато треба було надолужити. Він питав про моє дитинство. Яким я був, чим хворів, чи любив школу, коли навчився плавати, чи був у мене велосипед.
Я відповідав і почувався винним, бо в мене було дитинство, а в нього в цей час була камера.
— Олег купував мені велосипед, — якось сказав я.
Максим замовк. Я хотів провалитися крізь землю.
— Пробачте.
— За що?
— Не знаю.
Він зітхнув.
— Денисе, ти був дитиною, але навіть не починай.
І раптом додав:
— Хороший хоч велосипед був?
Я розсміявся. Він теж. Це був перший раз, коли ми сміялися разом.
Я познайомив його з тіткою Світланою. Вона боялася зустрічі. Максим довго дивився на неї.
— Чомусь не написала.
Світлана заплакала.
— Боялася.
— 25 років.
— Так.
Він міг звинувачувати, але лише сказав:
— Я теж боявся…
