І обійняв її. Напевно, в цьому й різниця між доброю людиною і поганою. Одні, переживши біль, шукають, кому завдати такого самого, інші розуміють чужий.
Дозвіл на ексгумацію отримали майже через два місяці. І саме тоді Олег зателефонував. Ніч, без чверті дванадцята. Я відразу побачив його ім’я на екрані, хотів не відповідати, потім передумав.
— Алло.
— Здрастуй, племіннику.
Голос спокійний, майже ласкавий.
— Здрастуй. Давно не заходив.
— Справи, чув.
Мовчання.
— Які?
— Різні.
— Не вдавай із себе дурня.
Тон змінився.
— Ти що витворяєш?
— Живу.
— У яке болото ти поліз?
Я мовчав.
— Тобі мало було нормального життя?
— Якого?
— Яке я тобі дав.
— Ти?
— А хто?
Голос став жорсткішим.
— Хто допомагав Ірині? Хто бабі гроші возив? Хто тебе в інститут влаштував? Хто роботу знайшов? Хто машину тобі допоміг купити? Максим твій.
Я завмер. Він назвав ім’я, отже, знав усе.
— Звідки ти знаєш про Максима?
У слухавці тихо розсміялися.
— Денисе, я багато чого знаю. Наприклад, хто лежить у могилі Роми?
Тиша.
— Обережніше.
— Або хто зламав мій дім?
— Ти не розумієш, із чим граєшся?
— Розумію.
— Ні, не розумієш.
І тоді він запропонував гроші: квартиру в обласному центрі, нову машину, частку у фірмі.
— Поїдеш, почнеш життя.
— А Максим?
— А що Максим? 25 років. Не ти його саджав.
— Ти.
Мовчання.
— Доведи.
Це слово він вимовив майже весело.
— Доведу.
Олег тяжко зітхнув.
— Я тебе годував 20 років, а ти мені ніж у спину.
І тоді я сказав:
— Ти мене не годував, ти мене стеріг.
У слухавці стало тихо.
— Що?
Усе це час я згадав слова Світлани.
— Ти тримав мене поруч, бо боявся, що мама щось залишила, що Рома щось сховав, що я одного разу знайду.
Олег більше не вдавав.
— Послухай мене, щеня.
Я вимкнувся. Руки тремтіли.
За три дні біля мого дому з’явилася незнайома машина. Біля хвіртки стояв той самий стрижений чоловік із брезентовою сумкою. Він нічого не сказав, тільки дивився. Я зупинився за десять метрів.
— Що треба?
Мовчання.
— Це ти в дім лазив?
Він усміхнувся, сплюнув під ноги, сів у машину, поїхав. Повідомлення було зрозуміле. Ми знаємо, де ти живеш.
Тієї ж ночі розбили вікно в тітки Світлани. Вона зателефонувала о пів на третю.
— Денисе.
Я почув її голос і відразу сів у ліжку.
— Що, хтось був?
Я приїхав. На кухні скло, на підлозі брудні сліди. Я забрав Світлану до себе.
— Не треба, — пручалася вона. — Через мене ще.
— Саме треба.
Максим теж хотів переїхати. Я відмовився.
— Чому?
— Бо якщо нас усіх зібрати в одному місці, їм буде простіше.
Він подивився на мене.
— Швидко вчишся, хороший учитель.
Ми віддали оригінали документів адвокатові. Музейну книгу офіційно вилучили слідчі з області. Камінну решітку теж. Марина дала письмові свідчення, старий приймальник теж.
Лідії почали погрожувати. Уночі каменем розбили вікно. Потім хтось розмалював ворота словом «відьма». Я приїхав уранці з фарбою. Вона не дозволила зафарбовувати.
— Хай стоїть.
— Навіщо?
— Щоб усі бачили, чого вони бояться.
— Вас, старої.
Вона засміялася.
— Правди.
Настав день ексгумації. Сіре небо висіло так низько, ніби тиснуло на кладовище. Мокре листя липло до черевиків. Вітер ішов від озера. Приїхали слідчий, експерт, поняті, адвокат. Я. Тітка Світлана відмовилася.
— Не зможу.
Максим теж не приїхав.
— Я вже один раз відсидів за цього мерця. Не хочу ще й дивитися на нього.
А Лідія наполягла. Її привезли родичі. Маленька, у старому пальті, з палицею. Робітники почали знімати землю. Кожен удар лопати віддавався в мені. Я дивився на ім’я на пам’ятнику: Роман Петрович Ковальчук — людина, якої там не було.
Труну підняли, дошки майже згнили. Коли кришку відкрили, я відвернувся. Експерт працював мовчки. Лідія підійшла ближче.
— Руку.
Слідчий подивився на неї.
— Що?
— Праву руку дивіться.
Експерт обережно очистив кисть.
— Вказівний і середній, — сказала стара.
Кілька хвилин він щось перевіряв, потім випростався…
