— Фаланги збережені. Усі, всі.
Лідія кивнула.
— От.
Слідчий спитав:
— Що?
— От не Рома.
Вона подивилася на могилу.
— Я 25 років це кажу.
Експертиза забрала час, але результат був однозначний. Останки не належали Роману Ковальчуку. Порівняли ДНК із тіткою Світланою. Спорідненості не було. Людина в могилі була чужою.
Слідство офіційно визнало, що 25 років під ім’ям Романа Ковальчука був похований чоловік. Після цього справа ніби зірвалася з ланцюга. Олег уже не міг зупинити те, що відбувалося, одним дзвінком. Підключилася область. Почали піднімати старі матеріали, перевіряти підписи, шукати людей, оглядати колишні володіння Олега.
І тоді Максим згадав одну деталь.
— Стара ливарня. Коли мене підставили, Олег надто часто говорив про неї.
— Там знайшли тіло.
— Так, але не там, де він казав.
Ми почали дивитися старі карти території. За основним цехом були кілька допоміжних будівель. Частину давно знесли. Один сарай зберігся. Підлогу всередині залили бетоном уже після тих подій. Адвокат передав інформацію слідству.
За тиждень там почали роботи. Я не був присутній. Мені зателефонував Борис.
— Денисе…
За голосом зрозумів.
— Знайшли?
— Так.
Під бетонною підлогою лежали людські останки, поруч металева пряжка, старий складаний ніж і шматок ланцюжка. Світлана впізнала ланцюжок. Мати подарувала його Ромі на день народження.
Але головне сказала генетика. Спорідненість зі Світланою Ковальчук підтвердилася. Це був справжній Роман. Увесь цей час він лежав за кілька сотень метрів від місця, де колись працював, під бетонною підлогою занедбаної майстерні.
Я поїхав до Максима, він сидів на ґанку. Я навіть нічого не сказав. Він побачив обличчя.
— Знайшли?
Я кивнув. Максим заплющив очі.
— Де?
— Під ливарнею.
Він довго мовчав, потім промовив:
— Значить, таки вбив. Так, бідний Ромка.
Мені було дивно чути це від людини, яку 25 років вважали вбивцею Роми.
— Ви не злитеся на нього?
— За що?
— Не знаю.
Максим подивився на мене.
— Він ростив тебе.
— Так.
— То мені за що на нього злитися?
Я сів поруч.
— Мені здається, в мене два батьки.
Він кивнув.
— Так і є.
Олег приїхав до мене сам. Пізно ввечері. Я побачив його машину з вікна. Світлана зблідла.
— Не відчиняй.
— Відчиню.
— Денисе, все вже у слідства.
Я відчинив двері. Дядько постарів. За кілька тижнів ніби зменшився, але погляд залишався тим самим, важким. Він увійшов без запрошення, зняв пальто, пройшов на кухню, сів за стіл.
Я навмисне поставив перед ним чавунного птаха. Він побачив. На секунду обличчя здригнулося.
— Знайшов-таки.
— Давно шукав.
— Що, його? — він усміхнувся. — Ти став зухвалий. У кого навчився?
Ми сиділи одне навпроти одного. Людина, яку я все життя поважав, якій був вдячний, яку колись вважав найсильнішою людиною на світі.
— Усе знаєш? — спитав він.
— Майже.
— Про Максима?
— Так.
— Бачився?
— Так.
Він зневажливо всміхнувся.
— І як татусь?
Мене пересмикнуло.
— Нормально.
— Смішно, що 25 років просидів у зоні, а тепер тато.
— Невинно просидів.
— Ти там був? Є суд.
— Суд тоді теж був.
Я дивився на нього.
— Рому навіщо вбив?
Усмішка зникла.
— Стеж за словами.
— Навіщо?
— Я нікого не вбивав.
— Його знайшли.
Він замовк.
— Під твоєю ливарнею.
— Вона була не моя.
— Документи кажуть інше.
— Документи, — він махнув рукою. — Папери все стерплять.
— Клеймо теж.
Ось тут він здригнувся зовсім трохи, але я побачив.
— Решітку. Пам’ятаєш?
Олег подивився на птаха.
— Ромка завжди любив залізяччя.
— Він здав решітку через 52 дні після своєї офіційної смерті.
Мовчання.
— Максим у цей час уже сидів.
Олег зчепив пальці.
— Ти думаєш, світ улаштований так просто? Є хороший, є поганий. Знайшов папірець, викопав кістки — і все зрозумів.
— А як він улаштований?
— Брудно.
— Це виправдання.
— Це життя.
Він подався вперед.
— У дев’яності ти під стіл пішки ходив. Ти не бачив, що було. Люди жерли картопляні лушпайки. Робітники по пів року зарплати не отримували. Завод розбирали по цеглині. Хто міг, хапав. Тоді мертвих старих вистачало. Я робив бізнес на підроблених довіреностях. Усі так робили.
— Рома не робив…
