Обличчя Олега перекосилося.
— Рома був ідіотом.
Я вперше почув це. Не брат, не покійний Рома — ідіот.
— Він думав, що однією своєю совістю світ урятує. Прийшов до мене з папірцями, погрожував поліцією. Не розумів, що, якщо впаду я, половина людей поруч зі мною теж упаде.
— Тому його треба було вбити.
— Я цього не казав.
— Максима тому посадив.
— Максим сам собі життя зіпсував.
— Ти підставив його спершу з крадіжкою.
Він подивився уважно.
— Світлана багато балакає.
— Значить, правда.
Він відкинувся на спинку.
— Припустімо.
Мене вразило це слово. Припустімо, ніби йшлося не про людське життя.
— Ти 25 років знав, що він невинний.
— Знав.
Це було майже зізнання.
— І приходив до нього в тюрму.
— Приходив.
— Розповів про мене.
— Розповів.
— Навіщо?
Олег знизав плечима.
— Був молодий.
— Тобі було за тридцять.
— І що?
Я дивився на нього й раптом зрозумів страшну річ. У ньому не було каяття — ні схованого, ні придушеного, ні такого, яке людина боїться показати. Просто не було. Він шкодував лише про те, що його спіймали.
— Я ростив тебе, — сказав Олег. — Цього ти не викреслиш.
— Ти не ростив.
— Хто тоді?
— Ти стеріг.
— Хто тоді?
— Ти стеріг мене, — я говорив повільно. — Мама могла щось залишити. Рома міг щось залишити. Ти не знав, тому тримав мене поруч, давав гроші, допомагав. Хотів знати, з ким я говорю, куди ходжу, що знаходжу.
— Ти невдячна свиня.
— Можливо.
— Я міг тебе покинути.
— Але боявся.
— Чого мені боятися дитини?
— Саме це тебе й бісило.
— Так.
Він різко встав, стілець рипнув. Із дальньої кімнати долинув шерех. Світлана слухала. Олег подивився туди.
— Вона тут?
— Не твоя справа.
— Усе-таки прихистив юродиву.
— Вона 25 років зберігала те, що ти шукав.
Його обличчя змінилося.
— Скринька в неї була.
Я всміхнувся.
— От тепер зрозумів.
Він ударив долонею по столу.
— Де папери?
— У слідства.
— Брешеш.
— Перевір.
Він важко дихав, потім раптом заспокоївся. Це було страшніше за спалах.
— Ти розумний хлопчик, Денисе.
— Уже не хлопчик.
— Для мене хлопчик.
Він подивився на птаха.
— Увесь у Рому.
— Не в Рому, — я витримав паузу. — У Максима.
Жовна на його обличчі заграли.
— Пошкодуєш?
— Ні.
— Ще й як.
— Шкодуватиму тільки про те, що стільки років тобі вірив.
Він пішов. За три дні його затримали. Тоді я вперше побачив на вулиці людей, які не віталися з ним. До того Олег здавався вічним. Людина, якій кивали поліцейські, з якою хотіли фотографуватися чиновники, яку запрошували на свята.
Тепер його вели до машини двоє співробітників. Сусіди стояли за парканами, хтось знімав на телефон, а він дивився перед собою. Лише біля машини повернувся, побачив мене й усміхнувся.
Я довго не міг забути цієї усмішки, ніби він казав: «Це ще не кінець».
Суд справді не був швидким. Захист Олега працював жорстко. Вони намагалися визнати Ромин зошит підробкою. Вимагали почеркознавчу експертизу. Справжність підтвердили.
Заявили, що музейну книгу могли переписати заднім числом. Експерти встановили вік чорнила, пломби, прошивку, архівні записи. Усе збіглося.
Намагалися дискредитувати Лідію.
— Вам 87 років?
— 88.
— У вас добра пам’ять.
— Краща за вашу, голубчику.
У залі засміялися. Адвокат Олега насупився.
— Через 25 років ви точно пам’ятаєте пальці покійного?
Лідія подивилася йому просто в очі.
— А якби вам уночі палець зламали за те, що ви ті пальці бачили, ви б забули?
У залі стало тихо. Вона розповіла все про тіло, про Ірину, про погрози, про зламаний мізинець. Потім виступала Марина. Вона плакала, зізнавалася, що мовчала зі страху.
Принесли камінну решітку, поклали фотографію клейма. Експерт підтвердив: знак належав Романові Ковальчуку. Технологічна експертиза показала, що остаточну обробку решітки було зроблено не раніше дати, вказаної в музейній документації.
Тобто Рома справді працював після своєї офіційної смерті. 52 дні.
Максим сидів у залі поруч зі мною. Коли експерт це вимовив, він нахилився й закрив обличчя долонями. Я торкнувся його плеча…
