— Усе.
— Ще ні.
Він мав рацію. Найважчим був день, коли зачитали матеріали про справжні останки Роми. Причиною смерті назвали тяжку травму черепа. Майже напевно — удар металевим предметом.
Точну послідовність подій через чверть століття встановити було неможливо, але слідство знайшло інше. У старому архіві фірми Олега збереглася відомість. У день імовірного справжнього вбивства на територію ливарні заїжджала його машина. Запис зробив сторож.
Той самий сторож пізніше раптово виїхав із міста. Його знайшли. Він жив на іншому кінці країни. Йому було за 70. Коли приїхали слідчі, спершу відмовлявся говорити, потім дізнався, що Олег під арештом, і заговорив.
Тієї ночі він бачив братів. Рома приїхав раніше. Олег — близько десятої вечора. Вони сперечалися. Сторож почув крик, потім удар. Олег вийшов сам.
— Чому ви мовчали?
Старий відповів:
— Бо в мене було двоє малих дітей.
Олег дав йому гроші, змусив підписати папір про нерозголошення якоїсь комерційної інформації, а потім сказав:
— Якщо заговориш, діти залишаться сиротами.
За тиждень сторож виїхав. Ось тоді захист Олега почав розсипатися. Спливли старі оборудки. Виявилося, Рома у своєму зошиті записав лише частину. За кілька років через підроблені документи пройшло понад двадцять будинків, кілька ділянок, дві квартири.
Знайшлися родичі. Одна жінка принесла фотографію своєї бабусі.
— Вона померла в березні, — сказала жінка, — а довіреність підписала в травні.
У залі суду ніхто не сміявся. Потім знайшли колишнього нотаріального посередника Олега. Той спершу все заперечував. Коли зрозумів, який строк йому загрожує, уклав угоду зі слідством і розповів схему цілком. Розповів і про невідомого чоловіка, чиє тіло використали для інсценування.
— Він не знав імені, — казав той. — Олег одного разу сказав: «Підхожий знайшовся».
Хто був цей чоловік, так і не з’ясували: безхатченко, робітник, випадковий перехожий, помер сам чи був убитий. Ця таємниця залишилася, але для Максима головне вже було доведено. Він не вбивав Романа Ковальчука. Ба більше, Роман був живий ще майже два місяці після дати злочину. У момент справжнього вбивства Максим уже перебував під вартою.
У день реабілітації ми сиділи з ним у коридорі суду. Він тримав папір обома руками, читав, потім знову читав. «Визнати Максима Дмитровича Савчука невинуватим». Пальці в нього тремтіли.
— Дай подивлюся.
— Ти вже десять разів подивився.
— Дай.
Я передав. Він провів пальцем по печатці.
— Дивно, що 25 років мені казали, хто я.
Він ковтнув.
— Убивця, зек, тварюка. Щодня я мовчав. А тепер один папірець каже, що я не вбивця.
— Не папірець.
— Що?
— Правда.
Він подивився на мене й усміхнувся. Зовсім трохи.
— Ти на Ірину схожий, коли впираєшся.
— Усі кажуть, на Рому.
— І на нього теж. А очі мої.
Я розсміявся. Максим уперше за довгий час виглядав не старим, а просто людиною. Так, роки нікуди не зникли, спина не випросталася, зморшки не розгладилися, хворе серце не стало здоровим.
Держава принесла офіційне вибачення. Потім була компенсація. Жодні гроші не могли повернути молодість, але Максим сказав:
— Нехай платять. Правильно, куплю нормальні зуби.
— Я не очікував, — розсміявся він. — Те, що 25 років украли, хоч зубами віддадуть.
Суд над Олегом закінчився за кілька місяців. У день вироку я не поїхав. Світлана поїхала, сказала:
— Я маю почути.
Повернулася ввечері, зняла пальто, довго стояла в передпокої.
— Ну?
— Вона назвала строк великий, з огляду на вік — практично до кінця життя.
— Він щось сказав?
— Дивився на мене.
— Так?
— Так.
І Світлана знизала плечима:
— А мені вперше не страшно.
Ось що виявилося важливішим за вирок. Не кількість років, не статті, не газетні заголовки. А маленька сива жінка стояла в домі й уперше за 25 років не боялася власного брата.
Рому перепоховали навесні. Ми чекали, поки зійде сніг. Я хотів, щоб усе було не так, як уперше. Без брехні, без чужого тіла, без страху. Максим стояв поруч. Світлана, Марина, кілька старих заводських робітників. Лідію привезли машиною. Вона майже не ходила.
— Не треба, — казав я. — Холодно, Лідіє Степанівно.
— Замовкни. Я його вперше не провела як слід…
