Вона подивилася на труну.
— Другого разу не буде.
Вона сама допомагала готувати Рому до поховання. Руки тремтіли, але все зробила. Потім підійшла до мене.
— Тепер правильно. Дякую.
— Не мені дякуйте.
— А кому?
Вона подивилася на весняне небо.
— Тим, хто дочекався.
За місяць Лідії не стало. Заснула ввечері, не прокинулася. Мені зателефонувала її племінниця. Я приїхав. На столі лежали в’язки трав. На вікні — маленька чашка. Палиця стояла біля ліжка. Я згадав перший вечір, мокру дорогу, суху руку на рукаві.
— Додому сьогодні не йди.
Якби вона тоді не зупинила мене, я б увійшов через хвіртку. Можливо, зустрівся б зі стриженим чоловіком. Можливо, він просто пішов би. Можливо, ні. Але головне, я міг не побачити його, не зрозуміти, що хтось шукає в маминій кімнаті, не знайти птаха.
Іноді людське життя змінюється не через великі рішення, а через один крок. Повернув ліворуч замість праворуч, відповів на дзвінок, відкрив шухляду, послухав стару, яку всі вважають божевільною.
Безіменного чоловіка з могили теж перепоховали. Окремо поставили простий хрест. «Невідомий чоловік». Мені не подобався цей напис, бо невідомий не означає нічий. Колись він теж був дитиною. У нього була мати, можливо, дружина, може, діти. Хтось чекав його додому.
Ми намагалися встановити особу. Не вийшло. Надто багато часу, надто мало даних. Іноді я приїжджаю до нього, кладу квіти. Не тому, що знав, а тому, що ніхто інший не приходить.
Максим переїхав до мене. Спершу відмовлявся.
— Я звик сам.
— Звикнути можна й до поганого.
— Не хочу заважати.
— Мені хто заважає?
— Старий хворий.
— Дім великий.
— Хроплю.
— Я теж.
Він подивився підозріло.
— Брешеш.
— Цілком можливо.
За тиждень привіз дві сумки. Отак мій рідний батько вперше увійшов жити в дім, де колись ріс його син. Ми обоє почувалися ніяково. Я не знав, як його називати. Максим, тато, батько. Перші тижні казав «слухай» або «ти».
Якось він лагодив на кухні кран, упустив ключ. Я проходив повз і сказав:
— Тату, подай ганчірку.
Слово вилетіло саме. Я завмер. Він теж. Кілька секунд обоє вдавали, що нічого не сталося. Потім Максим відвернувся до раковини.
— Зараз.
Голос здригнувся. Увечері я побачив, що він сидить сам у саду.
— Що?
— Нічого.
— Плачеш?
— Дим.
— Який дим?
— Сусіди палять.
Ніхто нічого не палив. Я сів поруч. Більше ми про це не говорили.
Мені стало легше називати його батьком, але Рома від того батьком бути не перестав. Це довго не вкладалося в голові. Ніби слово має належати одній людині. Потім зрозумів: не має. Один дав мені життя, другий дав ім’я. Один 25 років жив думкою, що десь існує його дитина. Другий тримав цю дитину на руках, коли вона плакала вночі. Один утратив волю, другий — життя. Мені не треба було обирати. Максим це розумів краще за мене.
Якось ми розбирали старі фотографії, знайшли знімок Роми зі мною. Мені близько року. Він тримає мене над головою. Я сміюся. Максим довго дивився. Я приготувався до ревнощів. А він сказав:
— Добре тримає тебе, — він усміхнувся. — Видно, любить.
Я відвернувся.
— Так, хороший чоловік був.
Ось тоді я остаточно зрозумів, чому моя мати любила обох по-різному, і чому Рома зміг прийняти чужу дитину, і чому Максим не зненавидів його. Є люди, поруч із якими світ стає тіснішим, бо вони хочуть забрати все собі. А є ті, поруч із якими місця чомусь вистачає всім.
Дім поступово ожив. Світлана повернулася до себе, але приїжджала майже щовихідних. Максим посадив у городі часник, казав:
— Мій росте неправильно.
— Часник не може рости неправильно.
— У тебе, може, 20 років без тебе ріс.
— От і бачу.
Ми сперечалися, лагодили дах, перебирали старі речі, одного разу дійшли до кімнати матері. Максим зупинився на порозі.
— Можна?
— Звісно.
Він увійшов, провів рукою по спинці ліжка, подивився на фотографію. Ірина молода, років двадцяти, сміється. Максим стояв хвилин десять.
— Я думав, якщо колись вийду, знайду її.
Я мовчав.
— Потім дізнався, що померла…
