Ірина зайшла до кімнати. Розмова згорнулася за три секунди.
— Вечеря готова.
— Ой, розумниця, руки в тебе золоті. Завжди це кажу.
— Світлано Петрівно, чим допомогти з підготовкою? І час скажіть. Я в перукарню запишуся. — Нічого не треба, там організатори. Усе розписано по секундах. — Так я не по секундах. Я по господарству. Нарізка, посуд, столи накрити. — У Кравченків рідня велика, — свекруха заторохтіла. — Треба кількість гостей урівноважити з обох боків. Такі правила. — Урівноважити при 300 гостях. Я одна весь баланс зламаю. — Максим прийде сам, — відрізала свекруха й додала гучності телевізору.
За вечерею Ірина переказала це чоловікові слово в слово.
— Мати телефоном вічно перебільшує. — Максим завмер із виделкою. — Їй покрасуватися хочеться. Знаєш же її. Там тільки для найближчих. — Заміський комплекс. Лебеді з криги. Оркестр. Це найближчі чи виїзний концерт? — Іришко. — Ну годі, Максику. Я їй сукню вибирала. Три години в примірочній сиділа, коли вона до Кравченків знайомитися їхала. — От саме. — Він кинув виделку. — Їй ніяково буде. Відволікатися доведеться. Один день. Відпусти ти це питання. — Відпустила, — відповіла Ірина.
Стало не гаряче, а холодно. Прибравши посуд, вона пішла в маленьку кімнату. На комоді стояв портрет батька і його латунний компас із подряпаним склом.
— Ну от, тату, — сказала вона вголос. — Ти мені трос кидав, а я його в тумбочку засунула. Макс теж обіцяв не чіпати, от і лежить собі. Стрілка, між іншим, барахлить, показує прямісінько на кухню. Компас працював справно, але сперечатися з ним було нікому.
У неділю Олеся влетіла в дім, махнувши невістці на ходу, і зникла в матері. Ірина внесла запітнілий графин із березовим соком.
— Сувеніри іменні кожному гостю. 300 штук виходить.
Обидві різко замовкли.
— Допомогти з чимось? — спитала Ірина.
— Ні, — Олеся відповіла швидше, ніж слід було.
— Ні, дякуємо, ми самі.
Погляд Ірини впав на розгорнутий каталог. Свекруха захлопнула сторінку з такою швидкістю, що здійняла вітер у кімнаті.
— Ірочко, а знаєш що? — Голос її став ласкавим до невпізнання. — З’їзди-но у відпустку. У річковий круїз. Одна. Відпочинь від нас. Дармоїдів. Одна. А що тобі з нами робити? Ми тут метушимося, бігаємо туди-сюди. — Світлано Петрівно, ви мені за всі роки навіть парасолі не подарували. — То ми ж на південь разом не їздили. Навіщо тобі парасоля? Віртуозно викрутилася свекруха. — А тепер ось прогноз обіцяє чудовий. Їдь і грошей не шкодуй, чуєш? Заслужила.
За пару днів Ірину на пів години визначили в костюмерки.
— Шаль як лежить? Не криво? — Рівно лежить. — А брошка, по-моєму, замаленька для 300 людей. — Світлано Петрівно, брошку під розмір зали не добирають, інакше вам не брошка потрібна, а колесо від воза. Свекруха замислилася секунди на три, вирішуючи, образили її чи похвалили. — Гаразд, неси шпильки й туфлі ті подай. Тиснуть, звісно, але потерпіти можна. Я ж не танцювати йду. — Не танцювати, — погодилася Ірина, стоячи навколішки біля її ніг зі шпильками в роті. — От, розумниця, що б я без тебе робила?
У середині липня Ірина застала чоловіка за дивною ревізією шафи. Вішалки летіли на ліжко. У руках він м’яв пухку пластикову теку.
— Зимове перевіряю, — оголосив Максим, ховаючи її за спину.
— Міль ганяю в липні з документами.
— Міль нині пішла хитра, — і оком не моргнувши, видав чоловік.
— Жере дублянку й не давиться. Я їй нафталін пхаю, а вона ним закушує. А теку взяв, щоб відмахуватися. Звірюка ж.
Він сунув теку на полицю, упустив решту вішалок і вийшов. Ірина не стала наздоганяти, просто відклала в пам’яті весь цей мареннячий набір, що він ніс.
Біля хвіртки її перехопила неймовірно радісна сусідка.
— Ірочко, виручай. Третій день мучуся. Оцей шарф не надто зухвалий? — Не надто. Вам личить. — Ой, гора з плечей, там же оркестр, шатро, 300 людей. Я такого зроду не бачила. Валентина Андріївна сховала шарф у пакет і додала від щирого серця: — А ти, мабуть, уся в біганині. Невістка ж на тобі все свято. — На мені все, — погодилася Ірина. — Шарф беріть цей. Чудовий вибір…
