Увечері на домашній подзвонила Тамара Петрівна, сестра свекрухи, і не дала вставити й слова.
— Свєтулька моя, душа навстіж, усе сама оплачує до останньої копійки. Оркестр, шатро, три сотні гостей. Навіть сусідів покликала, уявляєш масштаб. Сама, просто до копійки. А ти, Ірочко, не сумнівайся, у неї характер — кремінь. «Характер — кремінь, — подумала Ірина, поклавши слухавку. — А пенсія звичайна. І квартиру продано дев’ять років тому, значить, позичила десь, бідолашна, і мовчить».
Пізно ввечері прийшло голосове повідомлення від Олесі. Хвилина сорок. Зовиця говорила на бігу, захекавшись, звертаючись явно не до невістки.
— Мам, комплекс виставив остаточний рахунок. Ми вилетіли за кошторис. Там такі цифри. Гаразд, раз ти кажеш, що питання закрите, я заспокоюся. Тільки давай уже після того, як вона поїде. Я не хочу при ній усе це обговорювати.
Ірина прослухала двічі й переслала файл собі в інший чат. За хвилину оригінал розтанув. Відправниця схаменулася. «Після того, як вона поїде».
Поїздка була не турботою. Поїздка була умовою. Вона стояла посеред кухні з телефоном у руці. За всі 14 років у голові не майнула звична думка, як би не посваритися. Крутилося інше, коротке й незнайоме: що саме вони зібралися провернути? Спати вона тієї ночі не лягла.
Дістала з шафи пластиковий бокс із батьковими паперами й розклала на покривалі виписку на дім, де в графі власника стояла вона одна, і довідку за рахунком, де лежали неторкані 4 200 000 з невеликим. Коли долають сумніви, йди в документи. Це правило рятувало її 20 років.
— Ти чого шарудиш у темряві? Паперових зміїв клеїш? — пробурмотів Максим з-під ковдри.
— Міль ганяю.
— Яку міль? О третій ночі? У неї робочий день закінчився.
Він перевернувся на інший бік.
— Спи давай, мисливице.
Усе виявилося на місці до останньої цифри, і від цього стало легше. Про те, що розпорядитися рахунком можна без її відома, вона до світанку не згадала. Квитанція з банківського відділення лишилася в іншому житті, де були лікарняна палата, доглядальниця й батько, який вимагав прибрати від нього трав’яний відвар.
За вечерею свекруха добродушно оглянула сервірування, яке явно не відповідало її пенсійним доходам.
— Пощастило нам неймовірно з Ірчиною подушкою безпеки. Я завжди казала: «Всесвіт нас береже».
— З якою ще подушкою?
— Ну, з цією, з нашою сімейною, що на рахунку лежить.
— Світлано Петрівно, ви зараз маєте на увазі заощадження мого батька?
— Авжеж, — свекруха навіть не моргнула. — Це споконвіку вважалося нашим спільним стратегічним резервом. Я тут передачу дивилася: «Якщо фінанси лежать без руху, вони страшенно псують енергетику житла». Віктор Семенович був би тільки щасливий пустити їх у діло. Царство йому небесне. Він же завжди за світлу ауру виступав.
Ірина повернулася до чоловіка. Максим вдавився мінеральною водою й заходився довго й болісно відкашлюватися в паперову серветку, ховаючи очі.
— Максику…
— Що одразу Максику? Горло пересохло, а мама, між іншим, сказала думки вголос, так би мовити. Знайшла до чого причепитися на рівному місці.
Уночі Ірина прибрала виписку й довідку в робочу сумку, ту, що завжди брала із собою. Причину цього пориву вона собі не назвала.
На роботі це була інша жінка. Її відділ вів оцінку великого об’єкта. До неї йшли по погодження, по розрахунки й по вирішальне слово.
— Ірино Вікторівно, у підрядника за обсягами деревини кінці з кінцями не сходяться, — зазирнула в двері молода колега.
— Не сходяться, значить, накинули зайвого в третьому рядку. Вони стабільно приписують матеріали в третьому, завертайте на повне перероблення.
В обідню перерву вона відкрила графік відпусток і забрала тиждень, що накривав дату урочистості цілком.
— Свєто, я їду, — повідомила вона ввечері.
— Куди це?
Свекруха на мить зависла, збагнула й розквітла.
— А, у круїз річкою? Ну, розумниця, ну, нарешті! Я тобі свою червону хустку дам, щоб на палубі шию не продуло. Вітри там, кажуть, шалені.
Вранці свекруха метушилася на кухні й позирала на годинник частіше, ніж того вимагав тостер. Максим віз дружину на річковий вокзал. Він ставив запитання сухим рубаним тоном приймальника товару.
— Зворотний рейс коли прибуває?
— У неділю ввечері.
— Точно не раніше?
— Розклад у них там стабільний.
— А то мало що, захитає, набридне вода кругом, замкнений простір.
— Тобі яка різниця?
— Мені для душевної рівноваги треба планувати вихідні. Ти мені звісточку кинь, якщо розклад зрушиться.
— Гаразд.
— І фотографію пришли з теплохода.
— Навіщо тобі фотографія?…
