— Так. Рослини не помирають, вони засихають, — сказала Оксана рівно. — Олю, а давно ти туди виливаєш крапельки?
Дівчинка загнула пальці.
— Один, два, три, чотири дні або п’ять від того дня, як мене перестало нудити. Пам’ятаєте, ви ще сказали: «Розумничка, порожевіла».
— Пам’ятаю.
Оксана сіла на край вільного ліжка навпроти. Пружини рипнули.
— А до цього пила?
— Пила. Наталя приходила й казала: «Пий при мені, а то ти хитра». І дивилася.
Оля взяла зелений фломастер, почала зафарбовувати траву на картинці.
— А потім її один раз покликали до телефону, і я вилила. І живіт увечері не болів. Зовсім-зовсім. Я подумала, мабуть, крапельки чарівні навпаки.
— Чарівні навпаки, — повторила Оксана.
— Ну так, як у казці. Є жива вода, а є мертва.
Фломастер шарудів по паперу. За вікном, трьома поверхами нижче, хтось грюкнув дверцятами машини. У коридорі загуркотів візок з обідом, десь далеко біля сестринського поста.
— А флакончик із крапельками де? — спитала Оксана тим самим тоном, яким питала: «А горлечко покажеш?»
— У тумбочці. Наталя сказала берегти, вони дорогі.
Оксана відчинила тумбочку. Між упаковкою соку й шкарпетками з кошенятами стояв флакон темного скла, 30 мл, із кришкою-піпеткою. Етикетка кольорова, глянцева: «Вітамішки Актив. Краплі для дітей». Етикетка була наклеєна трохи криво, і під нею, якщо нахилити флакон до світла, проступав контур іншої, відмоченої й здертої.
Оксана дістала з кишені халата рукавичку, одну нестерильну, з тих, що завжди лежали в кишені пачкою. Надягла рукавичку й узяла флакон за денце.
— Знаєш що, Олю? Я заберу його на перевірку. У нас у лікарні всі вітаміни належить перевіряти. Таке правило.
— А Наталя не насвариться?
— Наталі я сама все поясню.
— А виписка? Тато сказав, завтра додому.
Оксана подивилася на дівчинку. Сім років, 19 кг, на два менше, ніж місяць тому. Синява під очима тільки-но почала сходити.
— Знаєш, аналізи в тебе ще трошки не дороблені. Доведеться затриматися на кілька днів. Зате мультики на планшеті дозволю до 9:00 вечора.
— До 9:00?…
