Розмова тривала ще кілька хвилин, після чого Максим повернувся до кімнати, залпом випив склянку води і, взявши зі столу невелику валізу, виніс її в машину, акуратно поклавши в багажник і накривши зверху пледом. Весільний кортеж зібрався біля будинку нареченої рівно в призначений час. Білий лімузин, прикрашений стрічками й квітами, дві супровідні машини для гостей, водій у білих рукавичках, який відчиняє дверцята з шанобливим поклоном. Вікторія вийшла з під’їзду в хмарі невагомої фати, і натовп сусідів, що зібралися, ахнув від захвату.
Настільки прекрасною вона була в цю мить. Максим чекав на неї біля дверей палацу одружень в ідеально пошитому костюмі з букетом білих троянд у руках. Коли наречена з’явилася з машини, він ступив їй назустріч із сяйливою усмішкою. Але Вікторія, придивившись уважніше, помітила, що усмішка ця не торкається його очей, а руки, простягнуті їй назустріч, ледь помітно тремтять.
«Ти прекрасна», — прошепотів він, цілуючи її в щоку. «Ти гаразд? — спитала вона, вдивляючись у його обличчя. — Якийсь блідий». «Просто хвилююся», — відповів він і відвів погляд убік, туди, де юрмилися гості з телефонами напоготові, знімаючи прибуття нареченої. Церемонію реєстрації було призначено за пів години, і час, що залишався, гості фотографувалися, вітали майбутнє подружжя, дарували квіти.
Мати Максима Світлана Іванівна, статечна жінка з холодним, оцінювальним поглядом, обійняла Вікторію дещо скуто, ніби виконуючи формальний обов’язок, а не виявляючи щиру материнську ніжність. «Нарешті цей день настав», — промовила вона з незрозумілою інтонацією, у якій змішалися полегшення і щось іще, чому Вікторія не змогла дібрати назви.
Саме в цей момент, коли кортеж уже вишикувався в чергу для урочистого проїзду центральними вулицями міста перед поверненням до палацу одружень для самої церемонії, на світлофорі біля перехрестя машини зупинилися. І ось тоді ніби нізвідки біля машини нареченої з’явилася літня жінка в темній хустці, накинутій на плечі, з очима настільки пронизливими, що Вікторія, яка сиділа в машині, відчула, як по шкірі побігли мурашки ще до того, як та вимовила бодай слово. Жінка підійшла впритул до вікна лімузина, не зважаючи на обурені погляди охорони й водія, який спробував було її відігнати. Вона приклала долоню до тонованого скла, і Вікторія, підкоряючись незрозумілому пориву, сама опустила вікно, хоча розум підказував їй замкнутися й не вступати в контакт із незнайомкою.
Обличчя жінки було пооране зморшками, але очі світилися якоюсь нелюдською ясністю. Темні, майже чорні, вони, здавалося, бачили наскрізь до самого дна душі. Темна хустка в дрібну квіточку була пов’язана низько, майже закриваючи сиві пасма, а на зап’ясті бряжчали мідні браслети, коли вона простягнула руку до обличчя Вікторії, але не торкнулася, а завмерла за кілька сантиметрів, ніби намацуючи невидиме поле довкола нареченої. «Не їдь туди, донечко», — промовила жінка хрипким, надтріснутим голосом.
У цьому голосі прозвучала така непідробна тривога, що у Вікторії похололо всередині. «Фата на тобі чужа. Гірка доля йде слідом, як тінь за спиною». «Пробачте, що ви маєте на увазі?» — пролепетала Вікторія, відчуваючи, як серце починає калатати десь у горлі.
Водій спробував втрутитися, попросив жінку відійти від машини, але та навіть не повернула голови в його бік, ніби він був порожнім місцем, не вартим уваги. «Мені сон наснився», — вела далі ворожка. Голос її затремтів, як у людини, яка несе непосильну ношу. «Ось уже котру ніч поспіль один і той самий сон сниться. Бачу тебе в білій сукні, а довкола чорні ворони кружляють, кружляють і кричать так, що серце розривається. І бачу велику біду, що насувається на тебе, як грозова хмара. Не можу мовчати, не можу пройти повз, душа не дає спокою».
«Хто ви така? Що вам потрібно?» Голос Максима пролунав різко й зло з переднього сидіння, де він сидів поруч із водієм. Він розвернувся всім корпусом, і Вікторія вперше за весь час їхніх стосунків побачила в його очах щось схоже на справжній тваринний страх.
Жінка перевела погляд на нього, і щось у цьому погляді змусило Максима відсахнутися, ніби від удару. «А ти мовчи, соколе ясний, — промовила вона тихо, майже шепотом, але кожне слово пролунало виразно, як удар дзвона. — Тобі є що приховувати, бачу по очах твоїх бігаючих». По шкірі Вікторії пробіг крижаний озноб, попри теплий літній ранок. Вона спробувала взяти себе в руки, нагадати собі, що перед весіллям повно божевільних, жебраків, шахраїв, які користуються забобонністю вразливих наречених, щоб виманити гроші.
Вона полізла в сумочку по гаманець, але жінка відсахнулася від простягнутих купюр, як від розпеченого вугілля. «Не треба мені грошей, — сказала вона різко, і в голосі її прозвучала майже образа. — Не по те прийшла. Душу твою пожаліла, живу, чисту душу, яку занапастити хочуть». «Занапастити?» — перепитала Вікторія, відчуваючи, як земля ніби йде з-під ніг, хоча вона сиділа в машині.
«Відкрий багажник машини нареченого», — промовила ворожка, вп’явшись у неї немиготливим поглядом. «Там лежить правда, від якої ти тікаєш уже котрий місяць. Тільки сама собі в цьому боїшся зізнатися. Відкрий, поки не пізно, поки обручку на палець не вдягла».
Максим раптом різко відчинив дверцята й вийшов із машини. Обличчя його пішло червоними плямами. «Пішла геть звідси, психопатко!» — закричав він, і в голосі прозвучали істеричні нотки, зовсім не властиві зазвичай урівноваженому, чемному Максиму. «Зовсім страх утратили. До людей у такий день лізете».
Гості в сусідніх машинах почали озиратися, привернуті криком. Водії сигналили ззаду, вимагаючи звільнити перехрестя. Але ворожка не зрушила з місця, і далі дивлячись просто в очі Вікторії, ніби навколо них двох утворився невидимий купол, що відгородив їх від усього іншого світу. «Смерть чорна над тобою кружляє, донечко», — прошепотіла вона наостанок.
«Не моя смерть, не твоя навіть. Чужа смерть, що поруч ходить. Біду за собою тягне. Відкрий багажник, бога благаю, відкрий…»
