— Вибачте, звалила на вас свої проблеми. Вам і так непросто.
— Ой, та дурниць не кажи, — суворо обірвала її Клавдія Петрівна. — Сумки — це вантаж для рук, а біда невисловлена — вантаж для серця. Серце берегти треба.
Поїзд почав сповільнювати хід.
— Ох, моя станція скоро, — заметушилася літня жінка.
— Давайте допоможу винести.
Аля підхопила сумки. Вони вийшли в тамбур. Холодне повітря вдарило в обличчя, запахло мазутом і вогкістю. Коли двері з шипінням роз’їхалися, Аля виставила сумки на перон.
— Дякую тобі, Алевтино. — Клавдія Петрівна раптом чіпко схопила її за рукав пальта. Її погляд став несподівано серйозним, навіть, можна сказати, пронизливим. — Добра ти душа. І послухай, будь ласка, мене уважно.
— Що? — розгубилася Аля.
— Під килим перед судом зазирни, — прошепотіла бабуся. Трохи помовчавши, вона додала: — І нічого не бійся, чуєш мене?
— А що там, під килимом? — Аля озирнулася на двері, які вже збиралися зачинятися.
— Правда там. Правда, яка допоможе тобі. Іди з Богом.
Бабуся спритно підхопила свою ношу і миттєво розчинилася в ранковому натовпі на пероні, ніби й не було її.
— Обережно, двері зачиняються, — оголосив динамік.
Аля залишилася в тамбурі одна, притискаючись чолом до холодного скла. «Дивна якась, — подумала вона. — Під килим…». Але слова «нічого не бійся» чомусь засіли в голові й гріли, як ковток гарячого чаю.
Весь день у школі минув як у тумані. Аля механічно вмочувала ганчірку у відро, возила шваброю по лінолеуму, витирала пил з підвіконь. У голові ж крутилися уривки фраз, які завтра вона скаже судді: «Ваша честь, я вкладала душу…». Все це звучало так жалюгідно і непереконливо.
Увечері, повертаючись у Сонячне, вона знову їхала електричкою. Але тепер вагон був напівпорожнім і темним. За вікном чорніла ніч. Страх перед завтрашнім днем накривав хвилями, викликаючи нудоту.
Будинок зустрів її тишею і холодом. Микита давно тут не жив, винайняв квартиру в центрі для себе і своєї Янусі. Але його присутність все ще відчувалася в кинутих у сараї інструментах і запаху його одеколону, що в’ївся в оббивку крісла.
Аля увімкнула світло в передпокої, роззулася.
— Ну що? — сказала вона своєму відображенню в темному дзеркалі. — Готова стати бездомною?
Відображення промовчало, злякано дивлячись на неї величезними темними очима. Вона пройшла на кухню, поставила чайник, і тут її погляд упав на двері у велику кімнату — прохідну колишню вітальню. Там лежав той самий килим: величезний, вовняний, з вицвілим східним візерунком. Вони з Микитою давно хотіли його викинути, та все руки не доходили.
«Під килим зазирни».
— Маячня! — вголос сказала Аля. — Бабусині казки.
Вона налила чай, сіла за стіл. Годинник цокав, час спливав. Раптом страх став нестерпним. Аля різко піднялася, відставила чашку.
— Ай, гаразд, гірше навряд чи буде.
Вона пройшла у вітальню. Світло тьмяної лампочки під стелею ледве розганяло тіні по кутках. Вона підійшла до краю килима біля стіни, де стояв старий сервант.
— Ну й пилюка тут, напевно, — пробурмотіла вона, чхнувши, і з зусиллям потягнула важкий жорсткий край на себе.
У ніс тут же вдарив запах злежаного пилу і сухої деревини. Під килимом були звичайні дошки підлоги: фарбовані, руді, з облупленою фарбою.
— Ну от, і чого ти очікувала побачити? Скарб, чи що? — Аля розчаровано видихнула і вже хотіла опустити килим назад, як раптом помітила дивність.
Одна дошка ближче до плінтуса відрізнялася від інших. Вона була трохи світлішою, фарба на ній лежала нерівно, ніби фарбували її окремо. І цвяхи… шапочки були не забиті до кінця і ніби змащені маслом.
Серце забилося десь у горлі. Алевтина метнулася на кухню, схопила ніж — перше, що потрапило під руку. Повернувшись, опустилася на коліна і підчепила край дошки ножем. Та подалася на диво легко.
— Ого! А це ще що таке?
Під дошкою відкрилася темна ніша між лагами, а там лежав щільний, перев’язаний мотузкою пакет із товстого поліетилену, вкритий сірим шаром пилу. Тремтячими руками Аля витягла його, потім сіла просто на підлогу, на згорнутий край килима, і розрізала мотузку ножем.
Всередині лежала пачка паперів. Зверху зошитові аркуші в клітинку, списані нервовим розгонистим почерком, під ними — якісь офіційні документи з печатками. Аля взяла верхній договір купівлі-продажу.
— Земельна ділянка, житловий будинок, селище Сонячне, вулиця Садова, будинок дванадцять, — читала вона вголос, і голос її зривався. — Продавець — Замуліна Людмила Семенівна, покупець — Воронов Аркадій Ігорович. Дата…
Алевтина насупилася.
— Стоп! Ми ж купували будинок шість років тому у чоловіка… у цього Петра Івановича. А хто такий Аркадій і ця Замуліна?
Вона відклала договір і взяла аркуші в клітинку. Це були чернетки листів, які з якоїсь причини так і не відправили.
«П’ятнадцяте жовтня. Сил моїх більше немає. Дениска зовсім від рук відбився. Приходив цей Аркадій знову. Каже, борг Дениса зростає щодня. «Людмило Семенівно, ви ж мати, ви ж хочете, щоб хлопчик жив спокійно…»»
Аля відчула, як по спині пробіг холодок. Вона перегорнула сторінку.
«Двадцяте жовтня. Підписала. Продала за копійки. Аркадій обіцяв, що від Дениса відчепляться. Сказав, що гроші одразу на рахунок кредиторів переведе. Мені на руки дав копійки, тільки на квитки і на перший час у селі у тітки. Сказав речі зібрати за два дні. Я попросила залишити дещо з меблів і коробок на горищі, мовляв, потім заберу. Він посміхнувся, типу дозволив. Але я відчуваю, що вже сюди не повернуся. Аркадій не той, за кого себе видає. Я бачила, як він з кимось говорив біля хвіртки. Молодий хлопець, нахабний такий, на сріблястій машині. Вони сміялися, показували на будинок. Мені здалося, я чула ім’я «Микита». Хоча, може, почулося».
Аля завмерла. Микита? Срібляста машина? У нього шість років тому був сріблястий універсал. Але тоді вони ще не були одружені, тільки зустрічалися. Та й Микита казав, що знайшов цей будинок за оголошенням у газеті. Аля жадібно вчитувалася в останні рядки, написані, мабуть, поспіхом.
«Боюся, ми всі влипли в історію. Денис сказав, що почув розмову Аркадія по телефону. Вони хочуть одразу перепродати будинок. Через підставних осіб, щоб замести сліди. Якась афера із землею. Якщо зі мною щось трапиться, нехай знають: правда під килимом. Документи на землю, справжні, старі, їх я не віддала. І копія розписки Аркадія, де він визнає, що частина грошей в рахунок погашення неіснуючого боргу. Якщо це знайдуть, угоду можна оскаржити».
У пакеті справді лежали пожовклі свідоцтва на землю на ім’я Замуліної та дивна розписка, написана від руки….
