— Ми впораємося. Разом.
Але Ганна відчувала, як усередині піднімається паніка. А що, якщо вони програють? Що, якщо Валентина забере Олексія? Вона не переживе втрати ще однієї дитини.
Наступні три тижні були кошмаром. Андрій та адвокат готувалися до суду. Збирали документи, шукали свідків, вибудовували захист. Ганна жила в постійному страху. Кожен день, проводячи час з Олексієм, вона думала: «А що, якщо це останні дні?» Хлопчик не розумів, що відбувається. Він ріс, розвивався, радів життю. Але Ганна бачила, як на нього дивиться Андрій: з тривогою, зі страхом втрати.
За тиждень до суду до них приїхав соціальний працівник. Жінка років сорока з планшетом і офіційним виразом обличчя.
— Я повинна провести оцінку умов життя дитини, — пояснила вона.
Вони провели її по дому. Показали дитячу, чисту, затишну, повну іграшок. Показали, як купають Олексія, годують, грають з ним. Соціальний працівник робила нотатки, ставила запитання.
— Ганно Михайлівно, ви є біологічною матір’ю дитини?
— Ні, я його мачуха.
— Як довго ви знаєте дитину?
— Два місяці.
— Короткий термін для формування прихильності.
— Але прихильність є, — втрутився Андрій. — Олексій любить Ганну, і вона любить його.
Соціальний працівник подивилася на Ганну.
— У вас була власна дитина, яка померла. Це правда?
Ганна стиснула кулаки:
— Так.
— Ви проходили психологічну терапію після її смерті?
— Ні.
— Чому?
— Не було можливості. Фінансової можливості.
Соціальний працівник записала це.
— Ви розумієте, що неопрацьоване горе може впливати на ваші стосунки з іншими дітьми?
— Я розумію. Але моя любов до Олексія не пов’язана з моєю втратою. Я люблю його просто тому, що він чудова дитина.
— Тим не менш, факт залишається фактом. Ви пережили травму і не отримали професійної допомоги.
Після відходу соціального працівника Ганна розридалася.
— Вона права. Я не пройшла терапію. Значить, я невідповідна мати.
Андрій обійняв її:
— Ми виправимо це. Прямо зараз знайдемо психолога. Ти пройдеш курс терапії.
— За три дні до суду це нічого не змінить.
— Змінить. Це покаже, що ти працюєш над собою.
Вони справді знайшли психолога. Ганна почала ходити на сеанси щодня. Психолог, молода жінка на ім’я Марина, була доброю і розуміючою.
— Ви відчуваєте провину за смерть сина? — запитала вона на першому сеансі.
— Так, — зізналася Ганна. — Кожен день.
— Хоча знаєте, що це не ваша провина?
— Знання і почуття — різні речі.
— Правильно. Давайте попрацюємо над цим.
Вони працювали. Кожен день по годині. Ганна говорила про свої страхи, про біль, про провину. Марина допомагала їй розбирати емоції, знаходити причини, працювати над прийняттям.
— Ви хороша мати, — сказала Марина на третьому сеансі. — І були хорошою матір’ю для Олеся. Те, що він помер — не ваша провина. Це трагедія, але не ваша провина.
Ганна плакала.
— Чому ж я відчуваю провину?
— Тому що легше звинуватити себе, ніж прийняти, що деякі речі ми не можемо контролювати. Смерть — одна з них.
До кінця тижня Ганна почувалася трохи краще. Не повністю зціленою, але на шляху до зцілення. Марина написала висновок для суду. У ньому говорилося, що Ганна проходить терапію, працює над проблемами і немає причин вважати її небезпечною для дитини.
День суду настав. Андрій, Ганна та їхній адвокат приїхали до будівлі суду рано вранці. У коридорі вже чекала Валентина зі своїм адвокатом, чоловіком років 50, з холодним поглядом. Валентина навіть не подивилася на сина і невістку. Стояла, дивлячись у вікно, з кам’яним обличчям.
Коли оголосили їхню справу, усі увійшли до зали засідань. Суддя, жінка років 55, сіла за стіл і відкрила справу.
— Слухається справа про передачу опіки над неповнолітнім Олексієм Андрійовичем Коваленком. Позивач — Валентина Сергіївна Коваленко, бабуся дитини. Відповідач — Андрій Вікторович Коваленко, батько дитини.
Адвокат Валентини почав першим. Він представив аргументи: шлюб з жінкою сумнівної репутації, смерть її власної дитини за дивних обставин, нездорова емоційна залежність Олексія від Ганни.
— Ваша честь, — говорив адвокат, — Андрій Вікторович Коваленко безсумнівно любить свого сина. Але його рішення одружитися на жінці, яка втратила власну дитину місяць тому і не пройшла психологічну реабілітацію, ставить під сумнів його здатність приймати адекватні рішення в інтересах дитини.
Суддя слухала уважно. Потім повернулася до адвоката Андрія.
— Ваші аргументи?
Павло Семенович встав.
— Ваша честь, Олексій Андрійович Коваленко — здорова, щаслива дитина. Медичні документи підтверджують, що він розвивається нормально. У нього є батько, який любить його, і мачуха, яка піклується про нього. Факт, що Ганна Михайлівна втратила власного сина, не робить її поганою матір’ю. Навпаки, вона знає ціну життя і піклується про Олексія з особливою ніжністю.
Суддя кивнула.
— Добре. Чи є свідки?
Адвокат Валентини викликав психолога Ірину Володимирівну. Вона дала свідчення про «нездорову прихильність» Олексія до Ганни.
Потім адвокат Андрія викликав педіатра Олексія, доктора Петрова. Він підтвердив, що дитина абсолютно здорова, добре розвивається і немає жодних ознак стресу чи проблем. Потім викликали Ольгу Петрівну. Няня дала свідчення про те, як Ганна піклується про Олексія, як хлопчик реагує на неї, як щасливий у їхній родині.
Суддя слухала всіх уважно. Робила нотатки. Потім повернулася до Андрія.
— Андрію Вікторовичу, чому ви вирішили одружитися на Ганні Михайлівні так швидко? Ви знали її всього місяць.
Андрій встав:
— Ваша честь. Я втратив дружину три місяці тому. Залишився сам із новонародженим сином. Не знав, як справлятися. Ганна з’явилася в нашому житті і все змінила. Вона врятувала мого сина, коли у нього зупинилося дихання. Вона піклується про нього, любить його. Я одружився на ній не тому, що шукав заміну дружині. Я одружився тому, що знайшов жінку, яка доповнює нашу сім’ю, яка робить мого сина щасливим.
Суддя повернулася до Ганни:
— Ганно Михайлівно, ви щось хочете сказати?
Ганна встала. Руки тремтіли, але голос був твердим.
— Ваша честь. Я втратила свого сина місяць тому. Це був найстрашніший біль у моєму житті. Коли я почала працювати в Андрія Вікторовича, не думала, що зможу знову полюбити дитину. Але Олексій, він особливий. Він потребував любові, турботи. І я не могла не відповісти на цю потребу. Я люблю його. Не замість мого Олеся, а на додаток до пам’яті про нього. Олексій не замінює мого сина. Він просто дитина, яка потребує матері. І я хочу бути цією матір’ю.
У залі була тиша. Суддя дивилася на Ганну довго. Потім кивнула.
— Дякую. Суд видаляється на нараду.
Вони чекали дві години. Сиділи в коридорі, не розмовляючи. Андрій тримав Ганну за руку. Валентина сиділа на іншому кінці коридору, не дивлячись на них. Нарешті, суддя викликала всіх назад до зали. Усі встали.
Суддя зачитала рішення:
— Розглянувши матеріали справи, вислухавши показання свідків, суд приходить до наступного рішення. Олексій Андрійович Коваленко перебуває у здоровій, люблячій родині. Батько адекватно виконує батьківські обов’язки. Мачуха піклується про дитину і не становить загрози його безпеці. Факт смерті власної дитини Ганни Михайлівни Коваленко не може бути використаний проти неї, оскільки слідство визнало смерть природною. Суд відмовляє Валентині Сергіївні Коваленко в позові про передачу опіки. Олексій Андрійович Коваленко залишається з батьком.
Андрій заплющив очі від полегшення. Ганна розридалася. Вони обнялися прямо в залі суду. Валентина встала. Обличчя її було блідим. Вона подивилася на сина, потім на невістку. В її очах був біль.
— Валентино Сергіївно, — гукнув її суддя. — Суд рекомендує вам пройти психологічну консультацію. Ваша поведінка демонструє ознаки надмірної прихильності до онука, що може бути нездоровим.
Валентина не відповіла. Просто розвернулася і вийшла з зали. Андрій хотів піти за нею, але Ганна зупинила його:
— Не треба. Дайте їй час.
Вони вийшли з будівлі суду разом. На вулиці був сонячний день. Андрій обійняв Ганну.
— Ми виграли.
— Так, ми виграли.
Але перемога була гіркою, тому що означала остаточний розрив з Валентиною. Минув місяць після суду. Валентина не дзвонила, не приїжджала. Андрій намагався зв’язатися з нею, але вона не відповідала.
— Може, варто з’їздити до неї? — запропонувала Ганна одного вечора.
— Не знаю. Боюся, що вона знову почне нападати на тебе.
— Нехай. Я витримаю. Але вона твоя мати. І бабуся Олексія. Він повинен знати її.
Андрій подивився на дружину з вдячністю:
— Ти дивовижна.
Наступного дня вони поїхали до Валентини. Вона жила в квартирі в центрі Києва. Коли відчинила двері й побачила їх з Олексієм на руках у Ганни, обличчя її здригнулося.
— Навіщо ви приїхали?
— Мамо, нам потрібно поговорити, — сказав Андрій.
Валентина вагалася, потім відступила, пропускаючи їх усередину. Вони сіли у вітальні. Напруга була відчутною.
— Мамо, — почав Андрій, — я розумію, що ти турбувалася про Олексія. Але те, що ти зробила…
— Я захищала онука, — перебила Валентина. — Робила те, що вважала правильним.
— Намагалася забрати його в мене.
— Тому що боялася, що він постраждає.
Ганна тихо сказала:
— Валентино Сергіївно, я розумію ваш страх. Ви втратили доньку. Боїтеся втратити онука. Але ми не вороги. Ми хочемо того ж, що й ви: щоб Олексій був щасливим.
Валентина подивилася на неї. Уперше без ненависті. Просто з втомою.
— Я не хотіла бути поганою. Просто… Коли Катерина померла, я присягнулася, що захищу її сина. А потім ти з’явилася, і мені здалося, що ти намагаєшся замінити її.
— Я не намагаюся замінити Катерину, — тихо сказала Ганна. — Ніхто не може. Вона була матір’ю Олексія. Завжди буде. Я просто та, хто поруч зараз. Хто піклується про нього.
Валентина дивилася на Олексія, який сидів на руках у Ганни. Хлопчик посміхався бабусі, простягав до неї ручки.
— Він виріс, — прошепотіла Валентина.
— Хочете потримати його? — запропонувала Ганна.
Валентина вагалася, потім кивнула. Ганна передала їй Олексія. Хлопчик не заплакав, просто з цікавістю дивився на бабусю. Валентина притиснула його до себе, і сльози потекли по її щоках.
— Пробач мені, — шепотіла вона онукові. — Пробач, що бабуся була такою дурною.
Андрій і Ганна сиділи мовчки, даючи їй час. Нарешті Валентина підняла очі.
— Я була неправа. У всьому. Вибачте мені.
Андрій обійняв матір:
— Я прощаю.
Валентина подивилася на Ганну:
