Соня посміхнулася беззубою посмішкою. Ганна поцілувала її в щічку. У сусідньому ліжечку спав Олексій. Вона підійшла, поправила йому ковдру, поцілувала в лоб. Двоє дітей. Два дорогоцінні життя, довірені їй.
— Я не підведу вас, — прошепотіла вона. — Обіцяю.
І вона знала, що стримає цю обіцянку.
Минуло ще два роки. Соні було два з половиною, Олексію чотири. Вони росли, шуміли, сперечалися, грали разом. Ганна більше не ходила до психолога. Вона навчилася жити з минулим, не давши йому контролювати сьогодення. Щороку 19 лютого вони всією сім’єю їздили на кладовище до Олеся. Приносили квіти, стояли мовчки. Олексій і Соня не розуміли до кінця, хто такий Олесь. Але знали, що це був їхній старший брат, який живе на небесах.
— Привіт, Олесю, — говорила Ганна щоразу. — Твої братик і сестричка ростуть. Вони чудові. Хотіла б я, щоб ти знав їх. Але знаю, що ти бачиш нас звідти, і я сподіваюся, ти пишаєшся своєю мамою. Вона старається.
Андрій обіймав її, і вони стояли так — сім’я з чотирьох живих і одного ангела-охоронця. Валентина стала люблячою бабусею. Приїжджала двічі на тиждень, проводила час з онуками, допомагала Ганні. Їхні стосунки стали теплими, майже дружніми.
— Знаєш, — сказала Валентина одного разу, — я була дурною. Думала, що захищаю Олексія від тебе. А насправді намагалася захистити себе від болю. Боялася знову прив’язатися і втратити.
— Я розумію, — відповіла Ганна. — Сама боялася того ж. Але ти була сміливішою. Ризикнула полюбити знову.
— У мене не було вибору. Серце саме вибрало.
Увечері того дня, коли діти вже спали, Андрій і Ганна сиділи у вітальні. Він працював на ноутбуці, вона читала книгу.
— Ганно, — покликав він.
— Так?
— Ти щаслива?
Вона відклала книгу, подивилася на нього:
— Дуже. А ти?
— Так. Іноді прокидаюся і не вірю, що все це реально. Що у мене є ти, діти, сім’я.
Вона підійшла, сіла поруч з ним:
— Це реально. І це назавжди.
— Обіцяєш?
— Обіцяю. Наскільки це в моїх силах.
Вони поцілувалися. Довгий ніжний поцілунок двох людей, які знають ціну щастю. Два роки тому прибиральниця обіймала дитину-мільйонера і плакала, не розповідаючи нікому причину. Причина була проста і складна одночасно. Вона втратила свого сина і боялася полюбити чужого. Але любов виявилася сильнішою за страх. Вона дала їй другий шанс. Дала сім’ю, сенс життя, майбутнє. І тепер ця прибиральниця була дружиною, матір’ю двох дітей, частиною справжньої сім’ї. Вона пройшла через пекло і повернулася. Зломлена, але зцілена. Налякана, але смілива. Втратила одного сина, але знайшла двох дітей і люблячого чоловіка.
Ганна подивилася на сплячий будинок. Нагорі у своїх ліжечках спали Олексій і Соня. У її серці жив Олесь. Поруч сидів Андрій, чоловік, який дав їй другий шанс на життя.
— Про що думаєш? — запитав він, помітивши її задумливий погляд.
— Про те, що життя дивне. Воно забирає найдорожче, але потім дає щось не менш цінне. По-іншому, але не гірше.
Андрій узяв її руку, переплів пальці з її пальцями.
— Ти шкодуєш про щось?
Ганна замислилася.
— Про втрату Олеся — так, завжди буду. Але про шлях, який привів мене сюди — ні, тому що цей шлях привів мене до тебе, до Олексія, до Соні, до цього життя.
— Я теж не шкодую, — тихо сказав Андрій. — Катерина була моїм першим коханням, але ти стала моїм другим життям. Ти повернула нас з Олексієм до життя, коли ми просто існували.
Вони сиділи в тиші, насолоджуючись спокоєм. За вікном йшов дрібний дощ. У будинку було тепло і затишно. Раптом з дитячої пролунав тихий плач.
— Соня! — Ганна встала, але Андрій зупинив її.
— Я піду. Ти відпочинь.
Він піднявся нагору. Ганна чула, як він тихо розмовляє з донькою, заспокоює її. Через хвилину плач стих. Вона посміхнулася. Два роки тому Андрій не знав, як поводитися з немовлям. Сьогодні він був чудовим батьком.
Марія Іванівна увійшла на кухню з тацею.
— Ганнусю, принесла тобі трав’яного чаю. Будеш?
— Дякую, Маріє Іванівно. Сяду.
Економка налила чай, сіла навпроти.
— Знаєш, я працюю в цьому будинку 12 років. Бачила різне. Але такого щастя, яке зараз, не бачила ніколи.
Ганна посміхнулася:
— Ми справді щасливі.
— І заслужено. Ви з Андрієм Вікторовичем пройшли через багато. Маєте право на щастя.
— Іноді мені здається, що це занадто добре, щоб бути правдою, що щось обов’язково піде не так.
Марія Іванівна похитала головою:
— Не думай так. Насолоджуйся тим, що є. Кожним днем, кожною хвилиною.
Ганна кивнула. Стара жінка була права. Потрібно жити тут і зараз, а не в страху перед майбутнім.
Андрій спустився, сів поруч з Ганною.
— Соня знову спить. Наснився страшний сон. Бідна крихітка. Я розповів їй про хороброго ведмедика, який захищає всіх дітей від кошмарів. Вона заспокоїлася.
Ганна притиснулася до нього:
— Ти хороший тато.
— Вчуся. У кращої вчительки. — Він поцілував її в маківку.
Марія Іванівна встала:
— Гаразд, молоді. Піду спати. Завтра рано вставати.
— Добраніч, Маріє Іванівно.
Коли економка пішла, Андрій і Ганна залишилися самі.
— Хочеш знати, про що я думав сьогодні? — запитав він.
— Про що?
— Про той день, коли ти вперше взяла Олексія на руки. Ти плакала так, що я злякався. Думав, щось трапилося.
Ганна згадала той день, здається, це було в іншому житті.
— Я плакала, бо він був таким самим, як Олесь. Таким же маленьким, беззахисним. І я так боялася, що не зможу йому допомогти. Що знову все буде погано.
— Але ти допомогла. Врятувала його.
— Ми врятували одне одного.
Андрій обійняв її.
— Знаєш, що найдивовижніше?
— Що?
— Як швидко ти стала частиною цієї сім’ї. Наче ти завжди була тут. Наче ми чекали саме на тебе.
Ганна відчула сльози на очах.
— Я теж відчуваю, що це моє місце. Що я, нарешті, вдома.
— Ти і є вдома. Назавжди.
Вони піднялися нагору, зазирнули до дитячої. Олексій і Соня спали мирно, розкинувши ручки. Монітор дихання тихо блимав зеленим світлом. Все гаразд. Ганна підійшла до кожного ліжечка, поцілувала дітей.
— Добраніч, мої хороші.
У своїй спальні вона підійшла до вікна, подивилася на нічне небо. Десь там був Олесь, її перший син, її вічний біль і любов.
— Добраніч, малюче, — прошепотіла вона. — Мама любить тебе, завжди любитиме.
Андрій обійняв її ззаду.
— Він пишався б тобою.
— Думаєш?
— Впевнений. Ти стала сильною, мудрою, люблячою матір’ю. Пройшла через пекло і не зламалася. Це гідно гордості.
Ганна повернулася до нього.
— Ми обоє пройшли через пекло і вийшли разом.
— Так. Разом.
Вони лягли в ліжко, обнявшись. За вікном продовжував йти дощ. У будинку було тихо і спокійно.
— Андрію, — прошепотіла Ганна в темряві.
— Так?
— Дякую. За все. За те, що повірив мені. За те, що дав шанс. За те, що любиш.
— Це я повинен дякувати тобі. Ти повернула мені життя.
Вони заснули, тримаючись за руки. Дві зломлені душі, що знайшли зцілення одна в одній.
Минуло п’ять років. Олексію було дев’ять, Соні — сім. У них з’явився молодший брат Артем, якому виповнилося два роки. Будинок Коваленків був сповнений життя, сміху, радості. Ганна більше не була прибиральницею. Вона була матір’ю, дружиною, центром сім’ї.
Щороку 19 лютого вони всією сім’єю їздили на кладовище до Олеся. Діти приносили квіти, малюнки. Олексій розповідав старшому братові про школу. Соня співала йому пісеньки. Артем просто стояв поруч, тримаючись за мамину руку.
— Олесь був би радий, — говорила Ганна щоразу, — що у нього такі чудові брати і сестра.
Валентина теж приїжджала. Вона помирилася не тільки з Ганною, а й із собою. Навчилася відпускати, любити, не володіючи.
— Знаєш, — сказала вона одного разу Ганні, — ти — найкраще, що сталося з цією сім’єю. Я була сліпа, не бачила цього, але тепер бачу.
— Дякую, Валентино. Ми сім’я.
— Так, ми сім’я.
Увечері того дня, коли діти лягли спати, Андрій і Ганна сиділи в саду, дивилися на зірки.
— Сім років минуло, — сказав Андрій, — з того дня, як ти прийшла працювати до нас. Ціле життя.
— Так, ціле життя.
Він узяв її руку.
— Я не шкодую ні про один день.
— Я теж. Навіть про погані дні, про суд, про боротьбу з матір’ю, про страхи.
— Навіть про них?
— Навіть про них, бо вони зробили нас сильнішими. Навчили цінувати те, що маємо.
Андрій поцілував її.
— Я люблю тебе, Ганно Коваленко.
— І я тебе люблю, Андрію Коваленко.
Вони сиділи, дивлячись на небо. Десь там був Олесь. Десь там була Катерина. Два ангели, які привели їх одне до одного. Життя було дивним. Воно забирало, але й давало. Ламало, але й зцілювало. Руйнувало сім’ї, але й створювало нові. Ганна втратила сина, але знайшла чоловіка і трьох дітей. Андрій втратив дружину, але знайшов нове кохання і повну сім’ю. Вони були зломлені, але зрослися разом, стали сильнішими.
Історія, що почалася з плачу прибиральниці над чужою дитиною, закінчилася щасливою сім’єю. Не ідеальною (ідеальних сімей не буває), але справжньою, люблячою, живою. І це було все, що мало значення.
