— Що?
— Я сказав, що починаю вас любити, — повторив Андрій. — Я знаю, це божевілля. Катерина померла всього три місяці тому. Я не повинен навіть думати про іншу жінку. Але я не можу не думати про вас…
Ганна похитала головою:
— Андрію Вікторовичу, це неправильно. Я прибиральниця. Ви мій роботодавець. Це…
— Це що? Неможливо? — Він узяв її за руку.
— Чому неможливо?
— Тому що ми з різних світів. Тому що ваша мати мене ненавидить. Тому що я зломлена жінка, яка тільки місяць тому поховала сина.
— А я зломлений чоловік, який три місяці тому поховав дружину, — сказав Андрій. — Можливо, ми можемо допомогти одне одному зцілитися?
Ганна дивилася на нього, не вірячи своїм вухам. Це був сон? Маячня. Як таке можливо?
— Я не знаю, що сказати, — прошепотіла вона.
— Скажіть, що дасте мені шанс, — попросив Андрій. — Шанс дізнатися про вас краще. Шанс побудувати щось разом. Для нас і для Олексія.
Ганна мовчала довго. Потім тихо сказала:
— А що, якщо я знову втрачу? Що, якщо не зможу витримати ще одну втрату?
— Ми не дізнаємося, якщо не спробуємо.
Ганна подивилася на сплячого Олексія, потім знову на Андрія.
— Добре, — прошепотіла вона. — Давайте спробуємо.
Андрій посміхнувся. Уперше за довгі місяці справжня посмішка освітило його обличчя. Він нахилився й обережно поцілував Ганну. Вона відповіла на поцілунок, і в цей момент обоє відчули, що, можливо, є шанс на нове щастя. Що минуле не обов’язково має визначати майбутнє. Що навіть після найстрашнішого болю можна знайти світло.
Вони відсторонилися одне від одного, обоє трохи розгублені.
— Я повинен іти, — сказав Андрій. — Мені потрібно подумати, зрозуміти, що я відчуваю насправді.
— Мені теж, — погодилася Ганна.
Вони вийшли з дитячої, залишивши Олексія спати. Але обоє знали, що сталося щось важливе. Щось, що змінить їхні життя назавжди.
Наступного ранку до особняка знову приїхала Валентина Сергіївна. Вона з’явилася без попередження, як завжди. Увійшла до вітальні, де Андрій пив каву і дивився ранкові новини.
— Доброго ранку, Андрійку, — сказала вона холодно.
— Доброго ранку, мамо, — відповів він, не піднімаючи очей від телевізора.
Валентина сіла навпроти:
— Нам потрібно поговорити.
— Про що?
— Про твою прибиральницю.
Андрій вимкнув телевізор і подивився на матір:
— Що тепер?
— Я навела довідки, — сказала Валентина, відкриваючи папку, яку принесла з собою. — Про її минуле.
— Я вже перевіряв. Вона чиста.
— Ти перевіряв поверхнево, я копнула глибше. — Валентина дістала кілька аркушів паперу. — Чи знаєш ти, що поліція підозрювала її у смерті сина?
Андрій напружився.
— Слідство було закрито. Її визнали невинною.
— Закрито за недостатністю доказів. Це не те саме, що невинність.
— Що ти хочеш сказати?
Валентина поклала перед ним фотокопію поліцейського протоколу.
— Слідчий писав, що у нього були сумніви. Дитина померла в проміжку між північчю і п’ятою ранку. Ганна стверджує, що перевіряла сина о дев’ятій вечора, а потім лягла спати і прокинулася тільки о шостій ранку. Дев’ять годин вона не перевіряла немовля.
— У неї не було причин перевіряти. Дитина спала.
— Або вона знала, що перевіряти вже нічого.
Андрій схопився:
— Як ти можеш таке говорити? У тебе є хоч один доказ?
— Доказів немає. Але є дивацтва. Наприклад, за три дні до смерті дитини Ганна купувала дитяче заспокійливе в аптеці.
Серце Андрія пропустило удар.
— Що?
Валентина кивнула:
— Перевір сам. Ось чек з аптеки. — Вона поклала ще один документ на стіл. — Вона купувала краплі, які дають дітям при коліках. Але ці краплі не можна давати дітям молодше шести місяців. Її синові було три місяці.
Андрій взяв чек до рук. Справді, там значилося ім’я Ганни Шевченко, дата покупки, назва препарату.
— Можливо, фармацевт порадила неправильно, — спробував захистити Ганну Андрій.
— Або вона давала синові те, що не слід, і він помер від передозування. Просто слідчий не зміг це довести.
— Чому слідчий не зміг довести? Мала бути експертиза.
— Була. Але минуло занадто багато часу. Дитина померла вночі, а знайшли її тільки вранці. До моменту, коли зробили аналізи, багато речовин уже вивелися з організму.
Андрій опустився назад у крісло. Голова йшла обертом.
— Я не вірю, — сказав він нарешті. — Ганна не могла вбити власного сина.
— Не обов’язково вбити. Можливо, вона просто дала йому заспокійливе, щоб він не плакав уночі. А доза виявилася занадто великою. Це все одно вбивство. Ненавмисне, але вбивство.
Валентина закрила папку.
— Андрійку, я не хочу тебе лякати, але подумай. Ця жінка втратила дитину за дивних обставин. Тепер вона живе в твоєму домі. Проводить час із твоїм сином. Що, якщо історія повториться?
Андрій дивився на папку на столі. Усередині все стискалося. Ні, не може бути. Ганна не така. Він знав її. Бачив її біль, її любов до Олексія. Це було справжнім.
— Мамо, йди, — тихо сказав він.
— Андрійку…
— Я сказав, йди! Мені потрібно подумати.
Валентина встала:
— Добре, але не чекай занадто довго. Кожен день, який ця жінка проводить поруч з Олексієм, — це ризик.
Вона пішла, залишивши папку на столі. Андрій сидів довго, дивлячись на неї. Потім взяв і почав читати документи уважно. Поліцейський протокол. Свідчення Ганни. Свідчення сусідів. Висновок експерта. Все було там. Слідчий справді писав про сумніви: занадто довгий проміжок часу без перевірки дитини, покупка невідповідного препарату, невідповідність у свідченнях Ганни про час, коли вона лягла спати. Але конкретних доказів не було. Експертиза показала, що дитина померла від зупинки дихання. Причина невідома. Синдром раптової дитячої смерті.
Андрій відклав документи. Що він повинен робити? Вірити матері чи Ганні? У цей момент до вітальні увійшла сама Ганна. Вона несла тацю з чаєм.
— Андрію Вікторовичу, я принесла вам… — Вона замовкла, побачивши вираз його обличчя. — Щось трапилося?
Андрій подивився на неї. На її відкрите чесне обличчя. На очі, сповнені турботи.
— Ганно Михайлівно, сядьте. Нам потрібно поговорити.
Вона поставила тацю і сіла навпроти, напружившись.
— Що трапилося?
Андрій показав на папку.
— Моя мати принесла це. Матеріали поліцейського розслідування смерті вашого сина.
Обличчя Ганни зблідло.
— І?
— Там написано, що у слідчого були сумніви у вашій невинуватості.
Ганна заплющила очі.
— Я знаю.
— Ви знаєте?
Вона кивнула.
— Слідчий допитував мене чотири рази. Він думав, що я щось приховую, але я не приховувала нічого.
— А як щодо заспокійливого?
Ганна розплющила очі.
— Якого заспокійливого?
— Яке ви купили за три дні до смерті сина.
Вона розгублено подивилася на нього:
— Я не купувала ніякого заспокійливого.
Андрій показав їй чек.
— Ось доказ.
Ганна взяла чек, уважно прочитала. Її обличчя спотворилося від болю.
— Це… це купив Сергій, мій чоловік.
— Ваш чоловік?
— Так. У нього була моя картка. Він часто купував речі на моє ім’я. — Ганна дивилася на чек, і сльози почали капати на папір. — Він купив це, тому що Олесь плакав ночами. Сергій не висипався, злився. Я сказала, що не можна давати немовлятам заспокійливе, але він не слухав.
— І що сталося?
— Я викинула краплі. Не дала Олесю ні краплі. — Вона підняла на нього очі. — Я присягнулася, що не дам. І не давала. Можете перевірити. У поліцейському протоколі має бути написано, що в організмі дитини не знайшли жодних ліків.
Андрій узяв протокол, знайшов висновок експерта. Справді, там було написано: «Сторонніх речовин в організмі не виявлено».
— Тоді чому ваш чоловік звинувачував вас?
Ганна гірко посміхнулася:
