Ірина повільно брела вулицею рідного Ірпеня — невеликого містечка в околицях мегаполіса. Колись, будучи юною дівчиною, Ірина мріяла виїхати звідси назавжди, почати життя у великому місті. Адже там стільки можливостей, стільки варіантів влаштувати своє життя! Ірпінь у якийсь момент почав здаватися дівчині мало не селом. І спочатку все йшло за планом.
Якби не та випадкова зустріч з Максом на ковзанці біля торгового центру, все могло б скластися зовсім по-іншому. Чи шкодувала Ірина про те, що доля звела її з людиною, яка відіграла таку важливу роль у її житті? Ще років шість-сім тому відповідь була б однозначною — ні, не шкодувала. Але зараз… зараз Ірина була в розгублених почуттях.
Все йшло якось… зовсім не так, як мало б. Життя розвалювалося на очах, а молодій ще жінці залишалося лише спостерігати за цим. Усі її намагання виправити хоча б щось не призводили ні до чого. Постійне почуття провини, гострий жаль до себе, страх за майбутнє.
Ірину виростила мама. Марія Сергіївна працювала вчителем фізики у місцевій школі. Щоб прогодувати себе та доньку, їй доводилося працювати у дві зміни, а потім вона ще й зошити додому приносила, перевіряла допізна. Платили, звісно, вчителям на той час мало. Марія Сергіївна змушена була економити буквально на всьому. Але Ірині на думку не спадало вимагати з матері дорогі речі чи гроші на кишенькові витрати. Вона чудово розуміла, як тій важко. Шкодувала неньку, намагалася у всьому допомагати й не засмучувати.
Батько Ірини трагічно загинув, коли дівчинці було лише сім років. Вона й не знала його до ладу. Так… спливали іноді в голові якісь невиразні картинки з раннього дитинства. Наприклад, Ірина досі пам’ятала, як добрий, сильний чоловік підхоплював її своїми міцними великими руками, що пахли соляркою та бензином, і починав легко крутити. Все навколо оберталося, Ірина заливисто сміялася, її захоплювало відчуття щастя. А потім це раптом різко припинилося. Батько працював далекобійником. Аварія на трасі, ну і… Так і залишилися Ірина та Марія Сергіївна вдвох.
Ірина завжди вчилася добре. Особливо легко їй давалися мова та література. Дівчинка навіть неодноразово ставала призером місцевих олімпіад. Але мама стверджувала, що доньці треба налягати на точні науки. Як фізик вона могла їй допомогти: розбирала з Іриною складні приклади, розплутувала довгі задачі. Поступово потрібні знання вкладалися в голові дівчинки. Нехай із труднощами, але все ж таки.
Марія Сергіївна з дитинства вселяла доньці, що тій найкраще обрати професію економіста.
— І в банку зможеш працювати, і в будь-якій організації економісти та бухгалтери потрібні. А філфак, ну куди ти після нього? Як я, у вчителі? Ні вже, дякую. Ти гідна кращої долі.
Ірина не сперечалася. Вона розуміла, що їй потрібна стабільна високооплачувана професія. І старалася, вчилася, підкорювала алгебру та фізику. Просиджувала вечорами за підручниками замість того, щоб гуляти з друзями на вулиці. Дівчинка знала: у матері немає грошей на те, щоб оплачувати їй комерційний виш. Отже, треба вступати своїми силами.
І Ірина вступила. До університету у великому місті, на той самий факультет, куди й хотіла — фінансово-економічний. Марія Сергіївна в день, коли стало відомо про зарахування, навіть розплакалася. Вона була така горда за доньку, так раділа за неї. Ну і тривожилася, звичайно ж, теж. Адже Ірина була домашньою дівчинкою. Тихою, відповідальною, скромною навіть. А тепер їй належало жити одній, самій налагоджувати побут, поєднуючи господарські справи з навчанням. Нові знайомства, нове середовище.
— Ти тільки дивись, з хлопцями поки не зв’язуйся, — давала напуття Марія Сергіївна доньці, що невідомо коли подорослішала. — Спочатку навчання, кар’єра, а потім уже все це.
— Звісно, мамо, — усміхалася Ірина, якій було і хвилююче, і цікаво.
Дівчина розуміла: починається в неї якесь зовсім інше життя. І від нього Ірина чекала тільки найкращого.
Ірина оселилася в орендованій однокімнатній квартирі. Мама взяла кредит, щоб оплатити доньці житло на рік. Не хотілося Марії Сергіївні, щоб її Ірина тулилася в гуртожитку. Окреме житло здавалося надійнішим варіантом. Та й ніхто не відволікатиме дівчинку від навчання. А гуртожиток що? Там вічно натовп народу, шум, гам. Як у таких умовах вчитися?
Ірина оцінила вчинок матері. Дівчина розуміла, як важко неньці і кредит платити, і на життя доньці гроші висилати. Адже Марія Сергіївна чудово знала, що навіть найбільшої стипендії не вистачить на місяць життя в місті, тому й допомагала Ірині фінансово.
— Мамо, як тільки на ноги стану, одразу ж тобі віддячу, — обіцяла Ірина.
Вона справді мала намір це зробити. Допомога матері була однією зі складових мотивації Ірини. І дівчина старалася, вчилася, вгризалася в граніт науки, як жадібний голодний бультер’єр. Ірина швидко стала однією з найкращих студенток курсу. Перші три з половиною роки вона тільки й робила, що вчилася, лише зрідка дозволяючи собі погуляти з подружками. Про хлопців і мови не було. Ірина пам’ятала напуття матері: спочатку навчання, кар’єра, а потім уже все інше.
Хоча іноді на однокурсниць, які бігали на побачення, дівчина дивилася мало не із заздрістю. Часом накочувало це почуття. Ірині теж хотілося, щоб її ніжно тримали за руку, щоб їй дарували квіти, щоб на неї дивилися ось так, із захопленням та інтересом. Серце тужило за чимось незвіданим і, звичайно ж, прекрасним і приємним. Та й узагалі, хотілося вже відчути себе не локомотивом, що рветься до успіху, а тендітною, ніжною дівчиною, яка із задоволенням спирається на міцне чоловіче плече.
Ірина була дуже симпатичною дівчиною і чудово розуміла це. Висока, струнка, блакитноока, світло-русяве волосся, ніжна шкіра приємного персикового відтінку. Зрозуміло, час від часу на неї звертали увагу хлопці. Але це все було не те. Худі, прищаві, якісь дрібні, схожі на підлітків. Ні, Ірині потрібен був хтось зовсім інший.
І ось одного разу дівчина вирушила з подружками на ковзанку біля торгового центру. Наближався Новий рік. Студентки щойно склали заліки, отримали допуск до зимової сесії. Тепер вони мали повне право розслабитися. Ірина вже передчувала поїздку додому, до мами. Дівчина завжди раділа цим візитам у рідне гніздо. Там вона могла на час скинути з себе тягар проблем, відповідальності й знову відчути себе маленькою, улюбленою маминою дівчинкою. Марія Сергіївна старалася, готуючи до приїзду донечки її улюблені страви. Звільняла час для того, щоб побути зі своєю дівчинкою, неспішно прогулятися з нею по магазинах, посидіти в кафе. Чудовий це був час. Ірина вдома ніби насичувалася енергією, набиралася сил для подальших звершень. Так приємно було знати, що є ось таке затишне, тепле місце, де тебе завжди люблять, завжди чекають. Острівець спокою в цьому шаленому, стрімкому світі.
Загалом, до ковзанки дівчата дісталися до вечора. Вже стемніло, навколо запалилися ліхтарі, додаючи обстановці якогось чаклунства, таємничості. Ірина погано трималася на ковзанах. Не навчилася в дитинстві, вперше стала на лід тільки цієї зими. Поки дівчата під новорічні пісні розсікали по ковзанці в різних напрямках, Ірина акуратненько ковзала вздовж бортика. Їй потрібно було знати, що опора поруч, що, якщо що, вона завжди може простягнути руку й утриматися.
Народу було багато. Молодь, зовсім дорослі, навіть літні люди та діти, багато дітей. Ось вони-то якраз і вражали найбільше. Хлопчики та дівчатка виробляли на льоду дивовижні кульбіти. Напевно, займалися в якихось секціях і іноді виходили на міську ковзанку, щоб показати клас оточуючим і зайвий раз потренуватися.
Ірина задивилася тоді на дівчинку, просто якусь неймовірну дівчинку. Малятко років семи-восьми, одягнене в стильний білий комбінезон, пурхало по льоду, як якась сніжинка. Граціозна, легка, швидка. Дівчинка танцювала на ковзанах, повністю віддавшись цьому процесу, і отримувала від танцю величезне задоволення.
Саме в цей момент ззаду і пролунав приємний, трохи хриплуватий голос:
— Дівчино, хочете, дам вам кілька уроків?
— Що? — Цей голос різко повернув Ірину до дійсності.
Вона обернулася і побачила хлопця. Молодого чоловіка, на вигляд трохи старшого за неї. Високий, красивий, схожий на героя молодіжних серіалів. Одягнений стильно і дорого, але при цьому не химерно. Ірина зазначила, що на ньому брендові речі, але все це виглядало просто, доречно. Сірі очі дивилися весело, чітко окреслені губи розпливалися в доброзичливій усмішці. Ірина зазначила, що у цього хлопця дуже правильні риси обличчя. Чіткі вилиці, прямий ніс, високий лоб. Якісь практично ідеальні пропорції. Обличчя незнайомця не було солодкаво-смазливим, ні. Це була справжня чоловіча краса. Такий міг би запросто працювати моделлю або актором.
— Я за вами давно спостерігаю, — продовжив хлопець як ні в чому не бувало. Ніби й не помічав, як Ірина на нього витріщається. — Видно, що ви на ковзанах зовсім недавно. Дозволите пораду?
Ірина кивнула.
— Ви неправильно ставите ноги. Я впевнений, що буквально хвилин за п’ятнадцять покращу ситуацію.
— А ви професіонал, тренер?
— Ні, що ви, — усміхнувся хлопець. — Просто з друзями сюди прийшов, теж, як і ви, покататися. А в дитинстві я хокеєм займався, тому й знаю, як вам допомогти. Ви робите дуже поширену помилку.
Ірина невпевнено кивнула.
— Мене, до речі, Макс звати. А тебе? Можна ж на «ти»?…
