— Задоволена. — Жанна стиснула руку матері. — Дякую. Ти дотримала слова. Вона знищена.
— Я винна перед тобою, — голос «залізної леді» здригнувся. — Я віддала тебе в інтернат, щоб побудувати кар’єру, і покинула тебе, дурна. Звідки ж я тоді могла знати, що більше не зможу мати дітей? Ось і довелося вийти заміж за вдівця, у якого був малолітній син. Так я і стала матір’ю Гени, в той час як ти, моя рідна кровиночко, росла в дитячому будинку. Але тепер я поверну тобі все. Ця клініка, гроші, статус — все буде твоїм. А Даша була лише сходинкою, відпрацьованим матеріалом.
— А Гена не здогадається? — запитала Жанна, кивнувши на двері.
— Гена недалекий, як і всі чоловіки, — відрізала Любов Григорівна. — Він думає, що він тут головний. Нехай думає. Головне, що ми з тобою — одна кров. Ти — моя плоть, Жанно, і я нікому не дозволю тебе образити, навіть власному прийомному синові, якщо він надумає брикатися.
У цей момент повернувся Геннадій.
— Про що шепочемося, пані?
— Про жіноче, Геночко, про жіноче, — посміхнулася Любов Григорівна. — Обговорюємо, як переробити цей кабінет. Тут все ще пахне Дариною. Потрібно витравити цей запах.
У Соснівці мрячив холодний нудний дощ. Даша сиділа біля вікна своєї халупи, намагаючись зашити діряву шкарпетку. Настрій був під стать погоді: сірий і безпросвітний.
Стук у двері змусив її зіщулитися і з якоюсь недовірою підійти до порога.
— Хто там?
— Мамо, це я.
Даша кинулася до дверей.
— Інно! Донечко! Вона приїхала, не покинула…
На порозі стояла Інна — молода, красива, але якась колюча. Вона гидливо обтрусила парасольку і увійшла, не роззуваючись.
— Інночко! — Дарина спробувала обійняти її. — Як я рада. Ти надовго? Я зараз чай поставлю, у мене варення є.
Інна відсторонилася, не давши їй доторкнутися.
— Я не чай приїхала пити. І ненадовго. Ой, так вогкістю смердить… Як ти взагалі тут живеш?
— Ну, доводиться… — Посмішка Дарини згасла. — Що сталося?
Дівчина дістала з сумки теку з документами, але не одразу поклала її на стіл. Вона крутила її в руках, смикаючи за куточок, і дивилася кудись убік, на павутину в кутку кімнати.
— Ось, підпиши. — Голос Інни звучав неприродно голосно, ніби вона намагалася перекричати власні думки.
— А що це? — Даша спробувала зловити погляд дочки, але та вперто дивилася повз неї, цього разу розглядаючи свої дорогі чоботи, які так безглуздо виглядали на гнилих мостинах.
— Відмова від претензій на квартиру і на частку в дачі.
Даша завмерла.
— Інно, але ж ми судимося з Геною. Адвокат сказав, є шанс. Це і твій спадок теж.
— Немає ніякого шансу! — різко перебила Інна. Вона нарешті кинула теку на кульгавий стіл і почала нервово поправляти ремінець своєї брендової сумки, намотуючи його на палець до почервоніння.
«Тільки не дивись їй в очі, — билася думка в голові Інни. — Просто отримай підпис і йди. Ти заслужила жити добре і не зобов’язана гнити тут через її принципи».
— Мамо, подивися правді в очі. Ти програла. Ти — ніхто, прибиральниця в дірі. А у тата… — Інна запнулася. Слово «тата» дряпнуло горло, але вона продовжила. — Зв’язки, гроші, влада. До чого ламати списи, якщо можна прийняти все як є?
— Він тобі не тато. Він тебе навіть не удочерив офіційно, тільки обіцяв.
— Зате він робить для мене більше, ніж ти! — викрикнула Інна. Вона підійшла до вікна, відвернувшись від матері. Їй було фізично нестерпно бачити це втомлене і таке рідне обличчя. — Він обіцяв оплатити мені навчання за кордоном. Ти розумієш? Я можу поїхати, отримати диплом, стати людиною, а не ось це все.
— Значить, Гена поставив умову? — тихо запитала Даша. — Моя відмова в обмін на твоє навчання?
Інна різко обернулася. Її обличчя пішло червоними плямами. Їй хотілося, щоб мама накричала, вдарила її, і тоді було б легше себе виправдати. Але це тихе розуміння було нестерпним.
— Так, і це чесна угода! — майже прокричала гостя, захищаючись від невидимого звинувачення. — Тобі ця квартира вже не допоможе. Ти все одно спилася, а мені вона дасть майбутнє. Мамо, ну ти ж сама винна. Навіщо ти пила перед операцією?
— Інно, я не пила. Ти ж мене знаєш.
Дочка закусила губу так сильно, що відчула смак крові. Вона знала. Глибоко всередині, в тому куточку душі, який зараз старанно цементувала грошима вітчима, знала: мама не п’є. Але визнати це означало б визнати себе чудовиськом.
— Всі кажуть, що пила. І бабуся Люба, і Жанна… Коротше, мамо, не починай, а просто підпиши. Не псуй мені життя хоча б зараз.
Даша дивилася на дочку. Вона бачила, як та переступає з ноги на ногу, як бігають її очі, як вона вчепилася в свою сумку, немов це рятувальний круг. Даша зрозуміла: її дочка зараз дуже страждає. Вбиває в собі людину. І їй боляче. Але зупинити це Даша вже не могла.
— Значить, закордон…
