«Води…» — власний голос видався Єві чужим. Наче це вимовив хтось інший.
«Пити…» — світ випливав із в’язкої, липкої темряви шматками. Спочатку звук: настирливий, ритмічний писк монітора, що відраховував удари серця. Потім запах: різкий, стерильний запах дезінфекції та ліків.
І, нарешті, світло, нестерпно яскраве, що било по очах навіть крізь заплющені повіки.
— Тихіше, тихіше, Єво Дмитрівно, не ворушіться, у вас катетер! — пролунав поруч спокійний чоловічий голос.
Хтось обережно підняв її голову і приклав до губ вологу марлю. Живильна волога торкнулася язика, і Єва жадібно ковтнула, намагаючись при цьому розплющити очі. Повіки здавалися свинцевими.
— Де я? — прошепотіла вона, нарешті сфокусувавши погляд на постаті у світло-зеленому костюмі.
Перед нею стояв чоловік, на вигляд йому було близько тридцяти з невеликим: темне волосся, втомлені очі, сховані за окулярами. На грудях висів бейджик, перевернутий зворотним боком, але Єва встигла помітити написане маркером ім’я «Артем». У руках він тримав швабру.
— Ви в реанімації, — відповів він, опускаючи її голову назад на подушку. — Ви потрапили в аварію, пам’ятаєте?
— Аварія…
Слово луною відгукнулося в голові, викликавши спалах болю у скронях. Дощ, чорний асфальт, блискучий у світлі фар, поворот. Вона тисне на педаль, але машина не слухається. Педаль провалюється в порожнечу, наче перерізана нитка, що пов’язує її з життям.
— Машина… — видихнула вона. — Гальма, вони просто зникли.
— Не хвилюйтеся, — Артем повернувся до свого заняття, методично протираючи підлогу біля сусіднього ліжка. — Лікарі кажуть, ви народилися в сорочці. Струс, численні забої, але хребет цілий.
Двері палати з тихим шипінням відчинилися. В отворі з’явився черговий лікар, Андрій Васильович Коган, лисіючий чоловік з бігаючими очима. За його спиною маячила постать, яку Єва впізнала б із сотень тисяч інших. Це був Толя, її чоловік.
— Лікарю, я вас благаю, всього п’ять хвилин. — Голос чоловіка тремтів від хвилювання. — Я мушу її побачити.
— Тільки швидко, — заметушився Коган, попутно ховаючи в кишеню халата щільний конверт. — Пацієнтка щойно прийшла до тями, їй потрібен спокій, і, будь ласка, без зайвих емоцій.
— Звісно, звісно, я буду тихішим за воду, нижчим за траву, — Анатолій протиснувся в палату.
Він був бездоганний, як завжди. Дорогий костюм, укладка, запах парфумів, від якого у Єви раніше паморочилося в голові, а тепер підкотила нудота. Він кинувся до ліжка, ледь не збивши Артема, який вчасно відступив у тінь кута.
— Єво! Євочко!
Толя завмер перед ліжком, взявши її здорову руку. Долоні чоловіка були спітнілими й холодними.
— Господи, щастя ж яке, ти отямилася!
Єва дивилася на нього, і чомусь дотик не викликав звичного тепла. Навпаки, хотілося відсмикнути руку, але тіло було занадто слабким.
— Ти не впоралася з керуванням, — продовжував торохтіти чоловік. — Слідчий сказав, ти перевищила швидкість на повороті, але це неважливо, головне, ти жива. А залізяка? Та бог із нею! Куплю тобі десять нових машин!
— Я не перевищувала, — Єва насупилася, намагаючись зібрати думки до купи. — Я їхала обережно. Педаль… вона провалилася.
Очі чоловіка на секунду звузилися, але він одразу ж опанував себе.
— Тобі здалося, рідна, це шок, експертиза розбереться. Ти зараз не про це думай, тобі треба думати про здоров’я, про нас.
Толик подивився по сторонах. Його погляд упав на Артема, який продовжував мити підлогу в дальньому кутку, здавалося, не звертаючи уваги на те, що відбувається.
— Гей, ти! — гаркнув Анатолій, змінюючи тон на панський. — Санітаре, вийди звідси, не бачиш, у людей біда!
Артем повільно підняв голову. Погляд його був важким, зовсім не відповідним для простого прибиральника.
— Не дозволено, — спокійно відповів він. — Пацієнтка нестабільна, тож я мушу перебувати поруч. Розпорядження зав. відділення.
— Я сказав, пішов геть, — прошипів Анатолій. — Я домовився з Коганом.
— Коган тут не завідувач, — відрізав Артем і, відвернувшись, продовжив возити шваброю під сусіднім ліжком, але тепер він був ближче до Єви.
Анатолій скрипнув зубами, але вирішив не витрачати час на суперечку з обслугою. Він знову повернувся до дружини.
— Єво, послухай мене. — Він поліз у внутрішню кишеню піджака і дістав складений вчетверо папір. — Тут виникла невелика проблема… бюрократія, хай їй грець.
— Яка проблема?
