— Рибакова, здається.
— Рибакова… — Єва насупилася. — Я постараюся дізнатися по своїх каналах. Правда, трохи пізніше, але все одно. Не беріть близько до серця. Швидше за все, це лише погрози.
Артем згідно кивнув, у глибині душі вже ні на що не сподіваючись.
А вночі в приймальне відділення привезли безхатька.
— Оформлюйте як невідомого, — буркнув лікар швидкої. — Знайшли на трасі в кюветі. Начебто машина збила, хоча, може, і сам впав.
Артем, який чергував у приймальному, прийняв каталку.
— Давай його в санпропускник, відмити треба, — скомандував він.
Дідусь застогнав, притискаючи до грудей праву руку. Кулак був стиснутий намертво.
— Дідусю, розтисни руку, помити треба, — попросив Артем.
— Не віддам, — прохрипів безхатько. — Це я знайшов.
— Що знайшов?
— Коробочка з вогником. Вона все знімала.
Артем акуратно розтиснув його пальці. На долоню випав маленький чорний предмет. Відеореєстратор. Старий, потертий, але цілий.
— Звідки це у вас?
— Знайшов. Там, де машина в кювет полетіла. Червона, красива, — бурмотів літній чоловік. — А ця штука відлетіла. Я підняв, думав, продам. А потім мене вдарили.
Артем завмер. Червона машина. У Єви начебто була такого кольору.
— А саму аварію бачили? — запитав санітар, нахиляючись до обличчя безхатька.
— Бачив, але до аварії… Чув. Мужик був. Біля гаража. Машина стояла. Він говорив по телефону. Голосно.
Артем швидко сховав реєстратор у кишеню.
— Так, дідусю, тихіше. Зараз полікуємося, а коробочку я збережу.
Пізніше, зачинившись в ординаторській, Артем знайшов шнур і підключив реєстратор до робочого комп’ютера. Файли збереглися. Останній запис. День аварії. Час — за годину до виїзду Єви. Картинка: вид із салону машини на гараж. Капот відкритий. Перед машиною стоїть Анатолій. Він тримає в руках якийсь інструмент, схожий на кусачки. Підносить телефон до вуха.
— Так, Інго, я в гаражі. — Голос Анатолія чіткий і гучний. — Все готово. Шланги я підпиляв. Ледь-ледь. Щоб одразу не потекло, а лопнуло на швидкості. Вона сьогодні поїде, і там дощ обіцяли. Так що все, дитинко. Завтра ми будемо в шоколаді.
Артем натиснув на паузу. По спині пробіг холодок. Це був не просто доказ. Це був вирок.
Тим часом Анатолій нервував. План з недієздатністю буксував. Лікарі тягнули з висновком, а мати поводилася якось дивно, постійно натякаючи на якісь перевірки. До того ж цей санітар… він так і не пішов з клініки. Навіть погрози на адресу доньки не подіяли.
Анатолій вирішив діяти жорсткіше.
Тишу в палаті порушувало лише тихе гудіння ноутбука і рідкісні схлипи вітру за вікном. Артем сидів біля дверей, чуйно прислухаючись до звуків у коридорі, поки Єва, напівлежачи на подушках, швидко стукала здоровою рукою по клавішах ноутбука, який він приніс. На той час її вже перевели в звичайну палату, хоча й одномісну, для зручності. На щастя, Єва по пам’яті ввела пароль від офісної системи і увійшла з правами адміністратора.
— Це неймовірно! — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від екрана. — Вони навіть не намагалися сховати кінці. Інга, схоже, була впевнена, що я не жилець.
Артем підійшов ближче, заглядаючи в екран.
— Що там?
— Транзакції. Дивись. — Вона ткнула пальцем у рядок з довгим рядом нулів. — «Консультаційні послуги». Переказ на офшор, відкритий тиждень тому. А ось це?
— «Оплата медичного обладнання», але одержувач — не постачальник техніки. — Єва зблідла. Її пальці завмерли над клавіатурою.
— Що? Що там? — стривожився Артем.
— Одержувач — приватний рахунок. — Голос Єви здригнувся. — Прив’язаний до цієї клініки.
— Точніше, до Когана А.В.
— Ваш лікуючий лікар? — Артем стиснув кулаки.
— Андрій Васильович?
— Так.
— П’ять мільйонів. Дата переказу — вчора.
Артем вилаявся крізь зуби…
