— Тест ДНК. Офіційний. З документами. Щоб Тая побачила чорним по білому: ти її батько. Не самозванець, не шахрай. Батько.
— Я готовий, — швидко сказав Андрій. — Хоч завтра.
— Але цього мало, — продовжила стара. — Потрібно, щоб вона погодилася на тест. А для цього потрібно, щоб хтось її умовив. Хтось, кому вона довіряє.
— Ви?
— Я буду мертва через тиждень. — Зінаїда Матвіївна вимовила це буденно, ніби говорила про погоду. — Але перед смертю я можу написати їй листа. Розповісти все. Про тебе, про Настю, про те, чому мати приховувала правду. Тая любить мене. Вона повірить.
Андрій відчув, як до горла підступає клубок.
— Ви б зробили це? Для мене?
— Не для тебе, — відрізала стара. — Для Таї. Вона заслуговує знати правду. І заслуговує на батька, нехай і такого непутящого, як ти.
Антоніна дістала з сумки конверт — старий, пожовклий.
— І ще дещо, — сказала вона. — Настя залишила це перед смертю. Просила передати Таї, коли прийде час. Я зберігаю вісім років.
Андрій подивився на конверт. На ньому почерком, який він не впізнав, було написано: «Донечці моїй».
— Коли вона буде готова, віддам їй разом із листом Зіни, — сказала Антоніна, ховаючи конверт назад у сумку. — Після похорону.
— Тут вся правда, — сказала Зінаїда Матвіївна. — Все, що Настя не наважилася розповісти за життя. В тому числі про тебе. Про ту ніч. Про те, чому вона не стала тебе шукати.
— Я… — Він не міг підібрати слів. — Дякую. Я не заслуговую.
— Заслуговуєш, не заслуговуєш — це Таї вирішувати, — перебила його стара. — Твоє завдання — дати їй можливість вибрати. А тепер іди. Мені потрібно відпочити. І листа написати.
Андрій вийшов з будинку для літніх. Вечірнє сонце золотило дахи, десь співали птахи. Світ продовжував жити своїм життям, не підозрюючи про маленькі трагедії і великі надії, які розгорталися за стінами обшарпаної будівлі. Він сів у машину і довго сидів, не заводячи двигун. Але одну річ він зрозумів точно: Зінаїда Матвіївна права. У нього є шанс. Останній, крихкий, але шанс. І він не має права його упустити.
Зінаїда Матвіївна померла через п’ять днів. Андрій дізнався про це від Антоніни: вона зателефонувала рано вранці, коли за вікном ще тільки світало.
— Пішла вночі, — сказав глухий голос у слухавці. — Тихо. Уві сні. Тая була поруч.
Андрій сидів на краю ліжка, не в силах поворухнутися. Він знав, що це станеться. Готувався. Але все одно новина вдарила під дих.
— Лист? — запитав він. — Вона встигла написати листа?
— Встигла. Я передам Таї після похорону. Разом із Настиним.
— Я можу прийти? На похорон?
Довга пауза.
— Не варто. Тая і так на межі. Якщо побачить тебе, може зірватися. Зачекай. Дай їй час.
Андрій хотів заперечити, але зрозумів, що Антоніна права. Зараз не час для нього. Зараз час для Таї — оплакати бабусю, єдину близьку людину, яка у неї залишилася.
— Добре, — сказав він. — Я почекаю.
Чекати виявилося нестерпно. Андрій повернувся на роботу вперше за три тижні. Павло зустрів його з погано прихованим полегшенням.
— Слава Богу! Я вже думав, ти зовсім пропав. Контракт з німцями ледве врятували.
— Пробач, — Андрій потиснув другу руку. — Були… особисті обставини.
— Та жінка? Донька?
Андрій кивнув. Він розповів Павлу все: про Зінаїду, про Антоніну, про невдалу спробу поговорити з Таєю. Павло слухав мовчки, не перебиваючи.
— І що тепер? — запитав він, коли Андрій закінчив.
— Тепер чекаю. Бабуся залишила їй листа. І мати теж — ще вісім років тому, перед смертю. Антоніна зберігала весь цей час.
— Може, після цього Тая погодиться хоча б вислухати мене?
Павло похитав головою.
— Знаєш, Андрію… я знаю тебе двадцять років. Ти завжди домагався свого. Будував бізнес, знищував конкурентів, долав будь-які перешкоди. Але це… це інше. Це не угода. Це людина. Жива людина, зі своїми почуттями, страхами, образами. Ти не можеш просто купити її довіру.
— Я знаю.
— Знаєш, але продовжуєш діяти як бізнесмен. Викупив борг за її спиною. Найняв службу безпеки стежити за нею. З’явився з правдою, не підготувавши ґрунт. Ти звик контролювати ситуацію, а тут контроль неможливий.
Андрій мовчав. Павло мав рацію. В усьому прав.
— Що б ти зробив на моєму місці? — запитав він.
— Відступив би. Дав би їй простір. Показав би, що я поруч, але не тисну. І чекав би. Стільки, скільки потрібно.
— А якщо вона ніколи не прийме мене?
