— У Таї проблеми. Серйозні.
— Які?
— Борги — це пів біди. Вона влізла в історію. Підписала поруку за подругу, а та зникла. Тепер колектори приходять. Погрожують. Минулого тижня скло в машині розбили.
Андрій відчув, як усередині закипає гнів.
— Чому ви одразу не сказали?
— Тому що це її життя. Вона сама повинна вирішувати, приймати твою допомогу чи ні. Але ти запитав, я відповіла.
— Скільки вона винна?
— Багато. Під три мільйони, здається. Для неї — непідйомні гроші.
Три мільйони. Для Андрія — ніщо. Менше, ніж він витрачає на місяць на утримання будинку. А для Таї — вирок.
— Я закрию цей борг, — сказав він. — Завтра ж.
— Ні, — жорстко сказала Зінаїда Матвіївна. — Не смій.
— Чому?
— Тому що вона не прийме. Вона горда. Якщо дізнається, що якийсь незнайомець заплатив за неї, вона помре від сорому. Або зненавидить тебе назавжди.
— Тоді що мені робити?
Стара подивилася на нього довгим, важким поглядом.
— Стати її батьком. По-справжньому. Заслужити право допомагати їй. А не відкуповуватися грошима, як ти звик.
Андрій опустив голову. Вона мала рацію. Знову права.
— Як? — запитав він. — Як мені заслужити?
— Цього я не знаю, милий. Це тобі самому вирішувати.
Він поїхав з будинку для літніх затемна. Всю дорогу думав про те, що почув. Про Таю, яка росла без батька. Про Настю, яка померла, так і не розповівши доньці правду. Про себе — боягуза, який тридцять років ховався від відповідальності. І про колекторів, які погрожують його доньці.
«Ти хочеш стати їй батьком? — запитав внутрішній голос. — Тоді почни захищати».
Наступного ранку Андрій викликав до себе Ігоря — начальника служби безпеки холдингу. Колишній офіцер, міцний чоловік за п’ятдесят, з чіпким поглядом і залізною хваткою. Він працював на Андрія п’ятнадцять років і був відданий, як сторожовий пес.
— Мені потрібна інформація, — сказав Андрій, коли Ігор сів навпроти. — Конфіденційно. Ніхто не повинен знати.
Ігор кивнув. Він звик до дивних доручень.
— Жінка. Таїсія… — Андрій запнувся. Він не знав прізвища власної доньки. — Працює медсестрою в четвертій дитячій поліклініці. Мені потрібно знати про неї все. Адресу, фінансове становище, коло спілкування. І особливо — хто на неї тисне. Колектори якісь.
Ігор не поставив жодного запитання. Просто записав і пішов. До вечора на столі Андрія лежала папка. Тонка, але змістовна.
«Таїсія Сергіївна Морозова. 29 років. Незаміжня. Дітей немає. Проживає в однокімнатній квартирі на околиці (орендованій, 25 тисяч на місяць). Зарплата 38, рідкісні підробітки на дому (уколи, крапельниці сусідам). Кінці з кінцями ледве сходяться. Борг: 2 мільйони 800 тисяч. Порука за кредитом якоїсь Лариси Дмитрівни Кравцової, колишньої подруги. Кравцова зникла півтора року тому, залишивши Таю розбиратися з наслідками. Кредит був оформлений в мікрофінансовій організації „Швидкі гроші“».
Андрій знав такі контори. Напівлегальні, з бандитськими методами вибивання боргів. Колекторське агентство «Фенікс». Директор — такий собі Руслан Маратович Батиров. Судимість за вимагання, умовний термін. Зв’язки з кримінальними структурами.
Андрій дивився на ці рядки і відчував, як усередині закипає холодна, розважлива лють. Не гаряча, сліпа — ні. Та сама, яка допомагала йому перемагати в бізнес-війнах, знищувати конкурентів, будувати імперію. Його донька. Його кров. І якісь кримінальники сміють їй погрожувати.
— Ігорю, — він зняв слухавку. — Зайди.
Через п’ять хвилин начальник безпеки знову сидів навпроти.
— Цей Батиров, — Андрій постукав пальцем по папці. — Що потрібно, щоб він відстав від цієї жінки?
Ігор помовчав, обмірковуючи.
— Можна викупити борг. Заплатити їм — вони відчепляться.
— А якщо не продадуть?
— Продадуть. Питання ціни. Такі контори завжди торгуються.
— Дій. Тільки щоб вона не дізналася. Ніяких слідів, що ведуть до мене.
Ігор кивнув і вийшов. Андрій відкинувся в кріслі, дивлячись у стелю. Він знав, що порушує слово, дане Зінаїді Матвіївні. Вона просила не лізти з грошима. Але як він міг сидіти склавши руки, знаючи, що його доньці погрожують? Це не відкуп, переконував він себе. Це захист. Будь-який батько так вчинив би. Але голос совісті не замовкав: «Ти не будь-який батько. Ти ніякий батько. Поки що».
Два дні потому Ігор доповів: борг викуплено. «Фенікс» отримав свої гроші з невеликою премією і офіційно закрив справу. Тая вільна.
Але Андрій не відчував полегшення. Тільки порожнечу. Він вирішив проблему, але не став ближчим до доньки ні на крок. Він знову поїхав до поліклініки. Сидів у машині, дивився, як Тая виходить після зміни. Вона виглядала втомленою, але спокійнішою, ніж минулого разу. Напевно, вже дізналася, що колектори відступили. Цікаво, що вона думає? Вирішила, що їм набридло? Чи підозрює щось?
