— Поки нічого. Заяву прийняли, але ви нічого протизаконного не робили. Просто… Краще триматися від неї подалі якийсь час.
Триматися подалі від власної доньки. Яка іронія.
— Зрозумів, — сказав він і відключився.
Телефон задзвонив знову. Незнайомий номер. Андрій хотів скинути, але щось змусило його відповісти.
— Волков? — Голос був жіночий, літній, незнайомий.
— Так. Хто це?
— Неважливо, хто я. Важливо, що я знаю, хто ти. І знаю, що ти накоїв.
Андрій похолов. Голос… Щось у цьому голосі було знайомим.
— Стара з кладовища, — видихнув він. — Це ти?
Пауза. Потім тихий смішок.
— Здогадливий. Добре.
— Хто ти така? Звідки ти все знаєш?
— Приїжджай в «Тиху гавань». Зінаїда хоче тебе бачити. І я буду там. Отримаєш відповіді на всі питання.
Вона відключилася перш, ніж він встиг щось сказати.
Будинок для літніх зустрів його звичним запахом ліків і вареної капусти. Але щось змінилося в повітрі: висіла напруга, медсестри перешіптувалися в коридорах. Андрій піднявся на другий поверх. Двері в кімнату Зінаїди Матвіївни були прочинені. Стара лежала в ліжку — не сиділа, як раніше, а саме лежала, маленька і тендітна під білим простирадлом. Поруч на стільці сиділа жінка — та сама, з кладовища. При денному світлі вона виглядала інакше: зморшкувате обличчя, сиве волосся під темною хусткою, але очі все ті ж. Прозорі, знаючі.
— Прийшов, — констатувала Зінаїда Матвіївна слабким голосом. — Добре. Сідай.
Андрій сів на край ліжка. Подивився на незнайомку.
— Хто ви?
— Мене звати Антоніна, — сказала жінка. — Я сестра Зінаїди. Молодша.
— Сестра? — Андрій перевів погляд на стару. — Ви не говорили, що у вас є сестра.
— Ти не питав. — Зінаїда Матвіївна слабо посміхнулася. — Тоня приїхала з села. Спеціально. Щоб знайти тебе.
— Але як? Звідки ви знали, що я буду на кладовищі?
Антоніна посміхнулася.
— Твоя дружина померла. Все місто про це говорило. Похорон багатої людини — не секрет. Я приїхала за день до цього і чекала.
— Але навіщо? Навіщо такі складнощі?
— Тому що Зіна попросила, — просто сказала Антоніна.
— Вона помирає, Андрію Михайловичу. Лікарі дають їй тиждень. Може, два. І вона хотіла, щоб ти дізнався правду, перш ніж буде занадто пізно.
Андрій подивився на Зінаїду Матвіївну. Тепер він бачив те, чого не помічав раніше: воскову блідість шкіри, запалі очі, руки, схожі на сухі гілки.
— Чому ви не сказали відразу? — запитав він. — Коли я приходив уперше?
— Тому що ти повинен був сам вирішити, — прошепотіла стара. — Хочеш ти бути батьком чи ні? Якби ти знав, що я помираю, ти б із жалості поліз. А жалість – поганий фундамент для сім’ї.
Вона закашлялася — довго, надривно. Антоніна подала їй води.
— Я все зіпсував, — сказав Андрій. — Тая. Вона подала на мене заяву. Вона ненавидить мене.
— Вона не ненавидить, — заперечила Зінаїда Матвіївна, віддихавшись. — Вона боїться. Все життя росла без батька. Все життя чула від матері, що батько – хороша людина, просто не знає про неї. І ось ти з’являєшся, і що вона повинна думати? Що ти прийшов із жалості? З почуття провини? Заради грошей?
— Які гроші? — не зрозумів Андрій. — Вона ж бідна. Які у неї гроші?
— Вона не знає, хто ти насправді, — втрутилася Антоніна. — Бачила дорогу машину, але ж багато багатих людей. Вона не пов’язала тебе з холдингом «Північна зірка». Для неї ти просто дивний чоловік, який стежив за нею і заявив, що він її батько. Як би ти на її місці відреагував?
Андрій мовчав. Він не подумав про це. Не подумав, як усе виглядає з її боку.
— Що мені робити? — запитав він. — Як виправити?
Зінаїда Матвіївна довго дивилася на нього тим самим поглядом, який, здавалося, проникав у душу.
— Є спосіб, — нарешті сказала вона. — Але тобі він не сподобається.
— Який?
