— Мені терміново потрібна твоя допомога. — Питання життя і смерті. Двадцять хвилин я плутано розповідала все: записку, підслухану розмову, фото флакона, нашу втечу.
Маргарита слухала, не перебиваючи, лише зрідка уточнюючи деталі. — Де ви? — запитала вона нарешті діловим тоном. — У торговому центрі, в кав’ярні.
— Сидіть там, — скомандувала вона. — Я виїжджаю. Буду через пів години.
— Ні з ким не розмовляйте, особливо з патрульними, поки я не приїду. — Зрозуміла. — Так, — видихнула я з полегшенням.
— Дякую тобі. Ми сиділи мовчки, здригаючись від кожного чоловіка, що проходив повз.
— Як ти здогадалася? — запитала я, стискаючи руку Лери. — Як ти зрозуміла, що щось не так, ще до тієї розмови? Вона опустила очі. — Я давно відчувала, мамо.
Дрібниці. Як він дивився на тебе, коли ти не бачила — холодно, оцінююче. Як злився, коли ти говорила про гроші за квартиру. Вона ковтнула.
Одного разу я чула, як він говорив по телефону, що «проєкт затягується». Я думала, це про роботу, але вчора пазл склався. — Чому ти мовчала? Я боялася помилитися.
Ти виглядала такою щасливою. Після смерті тата я не хотіла руйнувати твоє щастя своїми підозрами.
До вчорашньої ночі. Моїми щоками потекли сльози. Моя маленька дівчинка помітила загрозу раніше за мене.
Рятувала мене, коли я мала захищати її. — Пробач мені, — прошепотіла я. — Пробач, що була сліпою. — Ти не винна, — відповіла вона не по-дитячому мудро.
— Він усіх обдурив. Він профі. Телефон знову ожив.
Нове повідомлення від чоловіка. «Поліція знайшла кров у кімнаті Лери. Кіро, що ти наробила? Скажіть, що ви живі».
Я показала екран доньці. — Кров? Але в мене не було ніякої крові.
«Він підкидає докази», — зрозуміла я, холонучи. «Хоче, щоб думали, ніби я завдала тобі шкоди. Або ще гірше — вбила».
Андрій не просто хотів виставити мене божевільною, він хотів повісити на мене злочин. — Йдемо, — схопилася Лера. — А якщо поліція тут? — Ні, — твердо зупинила я, — Маргарита веліла чекати.
— Якщо втечемо, підтвердимо його версію. Тут я помітила біля входу двох поліцейських. Вони сканували зал поглядами.
— Мамо… — прошепотіла Лера. — Спокійно, — сказала я, хоча серце готове було вистрибнути. — Ми нічого не зробили.
— У нас є докази. — Ми поговоримо з ними, але обережно. Патрульні помітили нас і рушили до столика.
Вони явно знали, кого шукають. — Громадянка Кіра Коваленко? — запитав один із них.
— Так, це я. — Ваш чоловік подав заяву про зникнення, — вимовив він сухо. — Він повідомив, що ви покинули будинок у неадекватному стані і можете бути небезпечні для дитини.
— Я не встигла відповісти, як Лера зробила крок уперед. — Це брехня. — Мій вітчим намагається нас убити.
— У нас є докази. Поліцейські перезирнулися. Старший, із сивиною на скронях, нахмурився.
— Серйозна заява, дівчино. — У нас є фото, — сказала я тихо, але твердо. Донька знайшла отруту в його столі і план мого вбивства….
Молодший поліцейський підійшов ближче. — Ваш чоловік попереджав, що ви будете говорити подібні речі. Він стверджує, у вас манія переслідування.
Лють спалахнула в мені. Андрій усе передбачив. — Це маячня, — процідила я.
Я абсолютно здорова. Він бреше, тому що ми його розкрили. Лера тицьнула їм під ніс телефон.
— Дивіться. Ось отрута. Ось розклад вбивства…
