— Чоловік, — поправила Валентина. — Хороший, порядний чоловік, який мене цінує.
— Не може бути. — Геннадій похитав головою. — Ти що, мстишся мені?
— Це коли робиш на зло. А я роблю для себе. Вчуся жити для себе, розумієш? Замість того щоб прислуговувати комусь.
Вона допила каву. Встала.
— Прощай, Геннадію. Бажаю тобі знайти того, хто буде тебе терпіти. А я більше не можу.
Вийшла з кафе, не оглядаючись. Серце билося спокійно, руки не тремтіли. Ніякого болю, ніяких жалю — тільки полегшення. Вона зустріла його і нічого не відчула. Значить, все правильно. Значить, вона його відпустила.
Увечері вона розповіла Борису. Він слухав уважно, потім сказав:
— Ви молодець. Не піддалися на жалість.
— А хіба треба було?
— Ні. Таких, як він, жаліти не можна. Вони цим користуються. — Борис взяв її руку. — Валентино, я хочу знову запитати. Ви будете зі мною? Не на час, а назавжди?
Валентина подивилася на нього. Добрі очі, чесне обличчя, теплі руки. Ця людина не обдурить. Вона це знала. Відчувала всією душею.
— Так, — сказала вона. — Буду.
Борис посміхнувся. Взяв її за руки, поцілував обережно, дбайливо. Перший поцілунок за багато років. Ні пристрасний, ні бурхливий. Ніжний, теплий, правильний.
— Дякую, — прошепотів він.
— За що?
— За те, що дали мені шанс. За те, що повірили.
Валентина притулилася до нього і вперше за довгі місяці відчула себе по-справжньому вдома. Не в квартирі, не в місті, а поруч з людиною, яка не зрадить. Життя тривало. І воно було прекрасне.
Осінь прийшла несподівано рано. У вересні вже жовтіло листя, вранці було холодно, а вечори стали довгими і темними. Валентина ходила на роботу в кофті, яку зв’язала мати. Діти в садку стали примхливішими, всі застуджувалися: нежить, кашель. Але Валентина не скаржилася. Робота була, зарплата приходила вчасно, цього вистачало. Борис щовечора приходив до них додому або забирав Валентину погуляти.
Мати дивилася на них з посмішкою, іноді говорила:
— Коли вже весілля буде? А то я хочу онуків побачити, поки жива.
— Мам, які онуки? — ніяковіла Валентина. — Нам обом за п’ятдесят.
— Ну хоча б весілля. Не обов’язково велике, можна в РАЦСі тихенько. Головне, щоб офіційно.
Валентина не знала, що відповісти. З одного боку, їй було добре з Борисом, дуже добре. Він був уважним, турботливим, не підвищував голос, не вимагав неможливого. З іншого — страшно було знову надягати це ярмо. Дружина. Знову бути чиєюсь дружиною, відповідати, підлаштовуватися, жертвувати.
Борис ніби відчув її сумніви. Одного вечора, коли вони гуляли в парку, він сказав:
— Валентино, я бачу, що ви боїтеся. І я розумію чому. Ви прожили двадцять сім років у шлюбі, який зламав вас. Ви боїтеся повторення.
— Так, — чесно зізналася вона. — Боюся. Раптом знову почнеться те ж саме. Раптом ви теж…
— Не почнеться, — твердо сказав він. — Тому що я не він. Я не буду вимагати від вас жертв. Не буду чекати, що ви кинете все заради мене. Ми будемо партнерами, розумієте? Рівними. Я буду допомагати по дому. Готувати, прати — все навпіл, як повинно бути в нормальній сім’ї.
Валентина подивилася на нього з недовірою.
— Ви вмієте готувати?
— Вмію. Не ідеально, звичайно, але борщ зварю, котлети посмажу. Після смерті дружини довелося навчитися. — Він посміхнувся. — Хочете, приходьте до мене. Я вам вечерю приготую. Доведу.
Наступного дня Валентина прийшла до нього. Борис винаймав невелику двокімнатну квартиру на околиці. Скромно, але чисто. Книги на полицях, фотографії на стінах: дружина, діти, онуки. Звичайне життя звичайної людини.
Борис справді приготував вечерю: смажену картоплю з салатом з овочів, компот. Проста їжа, але смачна. Вони їли, розмовляли. Валентина розповідала про роботу, про дітей у саду. Борис — про учнів. Про те, як один хлопчик вирішив складну задачу, яку не могли вирішити відмінники.
Після вечері мили посуд разом. Борис мив, Валентина витирала. Працювали мовчки, але це було приємне мовчання. Домашнє, затишне.
— Бачите? — сказав Борис, коли закінчили. — Я не боюся роботи по дому. Моя дружина привчила. Вона говорила: сім’я — це коли двоє роблять все разом. Не один тягне, а обидва.
— Вона була розумною жінкою, — тихо сказала Валентина.
— Була. — В його очах промайнув сум. — Я досі сумую. Але життя триває. І я хочу прожити його з вами, якщо ви згодні.
Валентина мовчала. Потім раптом запитала:
— А що скажуть ваші діти?
— Якщо ви зі мною будете?
— Діти? — Борис замислився. — Я їм розповідав про вас. Вони сказали, що раді, що не хочуть, щоб я був один. Вони дорослі люди. У них своє життя. Їм важливо, щоб я був щасливий.
— А раптом я їм не сподобаюся?
— Сподобаєтеся. Ви хороша людина. Добра, чесна. Як можна не сподобатися?
Валентина посміхнулася. Борис підійшов, обняв її. Вона притулилася до нього, відчуваючи тепло, надійність. З цією людиною було спокійно. Не страшно, не тривожно. Просто спокійно.
У жовтні сталося несподіване. Мати злягла. Застуда перейшла в бронхіт, температура піднялася до 39. Валентина викликала лікаря. Той прописав антибіотики, постільний режим. Валентина взяла лікарняний на роботі, сиділа вдома, доглядала за матір’ю.
Борис приходив щодня. Приносив ліки, продукти, допомагав по дому. Одного разу Валентина застала його на кухні: він мив підлогу.
— Що ви робите? — здивувалася вона.
— Прибираюся. Ви втомилися, вам треба відпочити. — Він вичавив ганчірку у відро. — Ідіть, посидьте з матір’ю, а я тут закінчу.
Валентина відчула, як до горла підступив клубок. Геннадій ніколи не мив підлогу. Взагалі ніколи. Навіть коли вона хворіла, він не допомагав. Говорив — це жіноча справа. А Борис мив. Не скаржився, не корчив з себе героя. Просто робив.
— Дякую, — прошепотіла вона.
— Нема за що. — Він посміхнувся. — Ми ж сім’я.
— Майже.
— Сім’я. — Валентина повторювала це слово про себе. — Сім’я — це не коли один працює, а інший на дивані лежить. Сім’я — це коли двоє допомагають один одному, підтримують, люблять.
Мати одужала за два тижні. Зміцніла, знову почала ходити, готувати. Одного вечора, коли Борис пішов, вона сказала:
— Валенько, виходь за нього заміж.
— Мам…
— Не мамкай. Я бачу, як він тебе любить. Бачу, як ти світишся поруч з ним. Чого ти чекаєш?
— Принца на білому коні.
— Так принци в нашому віці не їздять. А ось хороші люди зустрічаються рідко. І якщо зустрівся — тримай.
— Ти думаєш, я правильно роблю?
— Думаю. — Мати взяла її руку. — Донечко, ти стільки років страждала з тим покидьком. Ти заслужила на щастя. Борис — хороша людина. Він буде тебе берегти.
Валентина кивнула. Може, мати права. Може, пора перестати боятися і просто жити.
У листопаді Борис зробив офіційну пропозицію. Ніяких колін, ніяких ресторанів. Просто сиділи на кухні у Валентини, пили чай. Борис дістав з кишені маленьку коробочку, відкрив. Там була обручка — проста, золота, без каменів.
— Валентино, я хочу, щоб ви стали моєю дружиною. Не заради штампу в паспорті, а заради того, щоб ми були разом офіційно. Щоб ви знали: я з вами всерйоз і надовго. Ви згодні?
Валентина дивилася на каблучку, потім на Бориса, потім на матір, яка стояла біля плити й робила вигляд, що не слухає, але посмішка на обличчі видавала її.
— Так, — сказала Валентина. — Згодна.
Борис надів каблучку на її палець. Вона була трохи завеликою, але це не важливо. Важливо було те, що він попросив, а вона погодилася. Важливо було те, що вони починають нове життя. Разом.
Мати заплакала від радості, обіймала їх обох, примовляючи: «От і славно, от і добре. Дожила, побачила доньку щасливою».
Весілля призначили на грудень — скромне, в РАЦСі, тільки найближчі. З боку Валентини — мати, Свєтка, кілька подруг з роботи. З боку Бориса — син з дружиною і донька з чоловіком. Всього чоловік п’ятнадцять.
За тиждень до весілля Валентина зустріла в магазині Тамару, колишню сусідку з Києва.
— Валю? Це ти? — Тамара ледь не впустила кошик. — Ти що тут робиш?
— Живу тут, у матері.
— А я до сестри приїхала на тиждень. Слухай, а я чула, що ти з Геннадієм розлучилася. Правда?
— Правда.
— Я так і знала, що все погано скінчиться. — Тамара знизила голос. — Ти ж знаєш, що він з цією Оленою живе. В твоїй квартирі.
— Знаю. Мені все одно.
— Як це все одно? Це ж твоя квартира була.
— Не моя. На ньому записано. Нехай живе.
— А ти де?
— Тут. Працюю. Живу у матері. Скоро заміж виходжу.
— Заміж? — Тамара округлила очі. — За кого?
— За хорошу людину. Вчителя.
— Нічого собі. — Тамара помовчала, потім додала: — А Геннадій, до речі, погано виглядає. Постарів сильно. І з цією Оленою у них все погано, кажуть. Вона гуляє направо-наліво, а він терпить. Боїться, що піде, один залишиться.
Валентина слухала і нічого не відчувала. Ні зловтіхи, ні жалості. Просто байдужість. Геннадій більше не був частиною її життя. Він залишився в минулому, як старе взуття, яке викинули за непотрібністю.
— Тамаро, мені пора, — сказала вона. — Було приємно зустрітися.
— І тобі. Щастя тобі, Валю. Ти заслужила.
Валентина вийшла з магазину з легким серцем. Зустріч з Тамарою нічого не змінила, не засмутила, не схвилювала. Вона просто констатувала факт: минуле залишилося позаду, а попереду — нове життя.
Весілля пройшло тихо і скромно. Валентина одягла просту бежеву сукню і білу блузку. Борис — темно-синій костюм, який носив на роботу. Ніяких білих суконь, ніяких фат. В їхньому віці це було б смішно. В РАЦСі було тепло і урочисто. Грала музика. Співробітниця зачитувала текст. Валентина слухала і думала про те, як дивно влаштоване життя. Ще пів року тому вона була нещасною, зломленою жінкою, яка хотіла зникнути. А тепер стояла поруч з чоловіком, який любив її по-справжньому.
— Чи згодні ви взяти в чоловіки Бориса Петровича? — запитала співробітниця.
— Згодна, — твердо сказала Валентина.
Борис надів каблучку їй на палець. Поцілував ніжно, обережно. Всі заплескали. Мати плакала в хустку, Свєтка посміхалася, діти Бориса дивилися зі схваленням.
Після РАЦСу поїхали в кафе. Невелике, затишне, на околиці. Замовили стіл на п’ятнадцять осіб, просту їжу: салати, гаряче, торт. Ніяких танців, ніяких гучних веселощів. Просто сиділи, розмовляли, вітали один одного.
Син Бориса, Олексій, чоловік років тридцяти п’яти, підійшов до Валентини.
— Валентино Іванівно, я дуже радий, що ви у нас з’явилися. Батько був один два роки. Це було важко для нього. А тепер він знову щасливий. Дякую вам.
— Це я повинна дякувати, — сказала Валентина. — За вашого батька. Він чудова людина.
— Він такий, — Олексій посміхнувся. — Суворий, але справедливий. Я в дитинстві боявся його, а тепер розумію — він робив усе правильно.
Дочка Бориса, Марина, жінка років тридцяти, теж підійшла.
— Ми з братом хотіли сказати: якщо щось знадобиться, дзвоніть. Ми допоможемо. Тато наш, але й ви тепер наша. Так що не соромтеся.
Валентина почувалася прийнятою. Ці люди не засуджували її, не дивилися зверхньо. Вони раділи, що їхній батько не один. І це було важливо.
Увечері Борис відвіз Валентину додому. Вони вирішили поки не жити разом. Мати була хвора, їй потрібен догляд. А Борис винаймав квартиру далеко. Їздити до матері щодня було незручно. Тому домовилися: жити порізно, але бачитися щодня.
— Валентино, — сказав Борис біля під’їзду. — Я хочу, щоб ви знали. Я буду берегти вас. Не ображу, не зраджу. Обіцяю.
— Я вірю, — сказала вона…
