— Сина… Врятуйте! — голос зірвався, і вона знепритомніла.
Сергій не став гаяти ні секунди. Зняв свій бушлат, закутав у нього дитину, жінку підняв на руки. Тіло було легким, майже невагомим. Він ішов, ковзаючи по снігу, доки не дістався до найближчого будинку, де горіло світло. Постукав, потім ударив сильніше. Двері відчинила літня жінка в халаті.
— Господи, що трапилося?
— Швидше викличте швидку. Жінка непритомна, дитина новонароджена.
Господиня метнулася до телефону. Сергій поклав жінку на диван, перевірив дихання. Воно було ледь помітним.
— Тримайся, — шепотів він. — Зараз приїдуть.
Швидка приїхала за 10 хвилин, але кожна секунда здавалася вічністю. Жінку поклали на ноші, малюка в пелюшках взяли з собою. Сергій поїхав з ними. У лікарні він дізнався, що мати у важкому стані: переохолодження, обмороження, слабкий пульс. Дитина в інкубаторі, але житиме.
Він сидів на лавці в коридорі, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Усе повторювалося. Лікарня, холод, чужі долі. Тільки тепер він був не лікарем, а просто людиною, яка випадково опинилася поруч. Коли прийшла медсестра, він підвівся.
— Як вона?
— Дуже погано, — тихо відповіла вона. — Але ми робимо все, що можемо.
Сергій кивнув.
— Я залишуся.
— Родич?
Він зам’явся.
— Ні. Просто я знайшов їх.
Вона подивилася на нього уважно, потім кивнула.
— Добре.
Ніч була довгою. Сергій сидів у коридорі, дивлячись на зачинені двері палати. У пам’яті спливали роки, проведені в колонії. Як усе почалося. Він був головним лікарем обласної лікарні, шанованою людиною, поки один день не зруйнував усе. Звинувачення, суд, неправдиві свідчення. Зрада колег. Він пам’ятав той день, коли почув вирок — вісім років. А тепер, через чотири роки, він стояв тут, вільний, але з порожніми руками.
Двері відчинилися. Вийшов черговий лікар.
— Ми зробили все, що могли.
Сергій усе зрозумів без слів. Жінка не вижила.
— А дитина? — глухо запитав він.
— Дитина жива. Хлопчик.
Він кивнув, не відчуваючи, як щось усередині обривається. Жінка померла, навіть не сказавши, хто вона.
— У неї були документи? — запитав він..
