Микола завмер, боячись повірити власним пальцям. Бік вовка піднявся трохи вище, ніж раніше. Потім Грім повільно розплющив очі. Золотий блиск потьмянів від болю, але погляд залишався живим.
Микола видихнув так, ніби до цієї миті не дозволяв собі дихати.
— От і добре, старий друже. Ти повернувся.
Двері розчахнулися. До приміщення ввійшли Оксана, Тарас, Павло й Данило, а слідом з’явився ветеринар. Оксана відразу підійшла до кушетки й простежила за диханням, лікар перевірив пульс. Напруження на їхніх обличчях змінилося полегшенням.
— Він опритомнів. Тепер шанси значно вищі.
Микола опустив голову, і напруження, що тримало його всю ніч, нарешті послабло. Плечі затремтіли, але він не намагався приховати цю слабкість. Грім ледь поворухнув вухом під його долонею, і цього руху виявилося досить. Уперше після загибелі рідних Микола відчув не порожнечу після страху, а тихе полегшення від того, що смерть відступила.
Павло шумно видихнув і відвернувся, приховуючи вологу, що виступила в очах. Тарас провів долонею по обличчю. Данило, зазвичай стриманий, ледь помітно усміхнувся.
Звістка про вовка, який урятував лісника й допоміг зупинити злочинців, швидко розійшлася всією округою. До клініки почали приїжджати журналісти й фахівці з диких тварин. Одні намагалися побачити Грома крізь вікно, інші розпитували Миколу, чому вільний хижак кілька разів ризикував життям заради людини.
Микола не намагався пояснювати те, для чого не знаходив слів. Він знав лише одне: довіра виникла між ними раніше, ніж кожен устиг вирішити, чи можлива вона взагалі.
За кілька тижнів Грім уже впевнено тримався на лапах. Перші кроки давалися йому важко, але з кожним днем він рухався вільніше. На боці ще залишалася вистрижена ділянка шерсті, зате в очах знову з’явився колишній живий вогонь.
Коли Грім зміцнів і повернувся до лісової станції, Микола зібрав колег у кабінеті. Разом із Тарасом, Павлом, Данилом та Оксаною прийшов керівник природоохоронної служби. Микола розклав перед ними підготовлений аркуш.
— Ми звикли вважати, що природу можна захищати лише заборонами й силою, — сказав він. — Але іноді її насамперед треба почути. Я пропоную створити новий проєкт, який об’єднає спостереження за лісом, раннє виявлення порушників і повагу до тварин, що тут живуть.
На аркуші було написано: «Лісовий дозор Грома».
Микола відразу уточнив: жодних ланцюгів, кліток і спроб приручити вовка. Грім залишиться вільним. Проєкт мав ґрунтуватися на спостереженні й довірі, а не на підкоренні.
Керівник довго мовчав, потім подивився у вікно, за яким на узліссі стояла знайома чорна постать.
— Якщо дикий звір зумів обрати сторону, людям теж час зробити вибір, — промовив він. — Пропозицію візьмемо в роботу.
Невдовзі Грім остаточно повернувся до лісу. Ніхто не намагався його втримати. Микола розумів: свобода не дає обіцянок і не зобов’язана повертатися.
За кілька днів на світанку біля воріт тихо хруснув сніг. Микола вийшов на подвір’я й побачив Грома на межі світла й тіні. Чорна шерсть сріблилася під першими променями, а золоті очі дивилися спокійно й наполегливо.
Микола підійшов ближче й простягнув руку.
— Ну що, старий друже, знову в дорогу?
Грім схилив голову й легко торкнувся носом його долоні. Потім повернувся до лісу.
Кілька секунд Микола стояв нерухомо, відчуваючи на шкірі прохолоду короткого дотику. У ньому не було ані покори, ані прохання залишитися — лише впізнавання й колишня довіра. Грім зробив кілька кроків, зупинився й озирнувся. Микола без вагань пішов за ним — уже не як урятований, якого ведуть зі смертельної пастки, а як людина, що знову отримала напрямок.
Над вершинами сходило сонце, сніг сяяв холодною чистотою. Микола й чорний вовк рушили поміж деревами, залишаючи поруч два ланцюжки слідів.
