У ветеринарній клініці було прохолодно, але старий котел підтримував рівне тепло. Огляд показав, що життєво важливі органи не зачеплені, проте кулю треба було витягти. Шерсть довкола пораненого боку вистригли. Після термінової операції Грома поклали на металеву кушетку, а кровотечу вдалося зупинити.
Микола сидів поруч на низькому стільці. Оксана кілька разів намагалася змусити його відпочити, але він лише хитав головою. Він не міг залишити Грома самого після того, як вовк усю ніч охороняв його в бетонному укритті.
Лікар попередив: вирішальними будуть найближчі години. Якщо звір протримається до світанку, з’явиться надія.
Після цих слів час ніби зупинився. За вікнами завірюха то посилювалася, то ненадовго вщухала, і кожен новий порив змушував шибки тремтіти. Микола стежив за диханням Грома, мимоволі рахуючи довгі паузи між вдихами. Іноді йому здавалося, що наступного руху вже не буде, і тоді пальці сильніше стискали край кушетки. Він не наважувався відвести погляд бодай на мить, наче сама його присутність могла прив’язати вовка до життя.
Микола обережно поклав долоню на голову Грома.
— Ти мусиш витримати, — тихо сказав він. — Я надто часто дозволяв смерті забирати тих, хто був мені дорогий. Тебе я їй не віддам.
У напівтемній кімнаті ці слова прозвучали майже як зізнання. Микола заговорив про Ларису, свою дружину. Вона була невисока, із м’яким русявим волоссям і рідкісною здатністю усміхатися самим поглядом. Де б він не був, спогад про її теплі руки завжди повертав йому відчуття дому.
Хвороба забрала Ларису швидко. Після її смерті Микола ще довго дослухався до тиші порожніх кімнат, чекаючи на знайомі кроки. Потім залишився лише син.
Микола знову заговорив про Богдана й зізнався, як пишався сином і як довго звинувачував себе після його загибелі.
— Я намагався дістатися до нього, — прошепотів Микола, не зводячи очей із нерухомого вовка. — Але не встиг. Після цього вирішив, що в мені більше нічого не залишилося.
Грім дихав рідко й важко. Лише слабкий рух грудей підтверджував, що життя ще тримається.
— А потім з’явився ти, — продовжив Микола. — Я висів на тій мотузці й уже з усім попрощався. Ти міг пройти повз. Міг злякатися запаху людей, піти в ліс, залишити мене морозові. Але ти залишився. Перегриз мотузку, вів через ліс, тягнув, коли я не міг іти. Сьогодні повернувся під кулі. Навіщо, Громе?
Відповіддю був лише шум завірюхи за вікном.
Годинник наближався до четвертої ранку. Микола розповідав про довгі зими, про порожній дім, про звичку мовчати навіть тоді, коли біль ставав нестерпним. Він говорив дедалі тихіше, доки голос не перетворився на хрипкий шепіт. Йому здавалося, що разом зі словами з нього виходить самотність, яка накопичувалася роками.
— Ти повернув мені те, що, як я вважав, загинуло разом із ними, — сказав він. — Не лише надію. Мене самого.
Під його долонею щось здригнулося…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
