З першими сірими проблисками світанку Микола Степанович Вербицький вирушив на маршрут. Над далекими вершинами висів вогкий туман, поволі спускаючись в ущелини, а під чобітьми сухо потріскував наст. Рюкзак раз у раз сповзав із плеча, і лісникові доводилося поправляти його, не сповільнюючи ходи. У свої шістдесят вісім він уже не міг поводитися з тілом так безжально, як замолоду: за кожен стрімкий підйом доводилося розплачуватися важкістю в колінах і довгим, обережним диханням.
Мороз проникав крізь одяг поступово, не завдаючи різкого болю, а наче потроху відбираючи в тіла рухливість. На вдиху ніздрі злипалися від холоду, вії вкривалися найдрібнішим інеєм. Довкола простягався одноманітний простір темних дерев і білих схилів, але Микола розрізняв у ньому десятки відтінків та прикмет. Цей суворий світ щосекунди вимагав уваги, і звична зосередженість допомагала не помічати втоми, що вже накопичувалася в попереку та плечах.
Та все ж вік не позбавив його вправності. Микола рухався зібрано, ставив ногу лише після того, як оцінював сніг і каміння, за звичкою помічав зламані гілки, давні стежки й ледь видимі сліди. Високий, колись могутній, а тепер сухорлявий, він і далі тримав спину рівно. Вітер поорав його обличчя глибокими зморшками, борода майже цілком посивіла, а світлі очі набули холодного, ніби вимитого зимами відтінку.
Усмішка з’являлася на цьому суворому обличчі рідко й наче щоразу заставала його власника зненацька. Багаторічна робота в лісі навчила Миколу Степановича обходитися без зайвих слів, а загибель єдиного сина остаточно віддалила його від людей. Десять років тому Богдан, який працював рятувальником і не уявляв життя без гір, потрапив під лавину. Батько намагався дістатися до нього, доки вистачало сил, але стихія виявилася швидшою. Після тієї зими тиша стала для Миколи не покаранням, а прихистком.
Самотність не зробила його байдужим до роботи. Навпаки, ліс став єдиним місцем, де він іще відчував, що потрібен. Тут усе підкорялося зрозумілим законам: слід розповідав, хто пройшов, зламана гілка вказувала напрямок, зміна вітру попереджала про погоду. Люди вміли брехати, приховувати наміри й прикривати жадібність службовими словами; ліс нічого не вдавав. Тому Микола Степанович довіряв йому більше, ніж більшості знайомих, і майже відразу помічав будь-яке порушення звичного ладу.
Завдання на цей день здавалося звичайним: оглянути віддалену ділянку біля вузької кам’яної розколини, куди інспектори давно не навідувалися. Однак тривога з’явилася ще до виходу й не відпускала. Кілька разів Микола діставав карту, звіряв напрямок і вдивлявся в позначки. Карта була його, зі знайомими потертостями на згинах, але поверх давніх позначень хтось провів яскраві лінії. Вони вели до глухої частини плато, оминаючи безпечну стежку.
Він добре пам’ятав цей район із попередніх обходів. Правильний маршрут мав пролягати вздовж пологого схилу, потім повертати до струмка й лише після цього здійматися до розколини. Червоні лінії зрізали шлях через кам’янисту низину, де рація майже не ловила сигналу, а найближчий прихисток був за кілька годин ходи. Так випадково помилитися міг хіба той, хто ніколи тут не бував. Натомість людина, яка внесла зміни, надто добре розуміла, куди відправляє самотнього лісника і як надовго позбавляє його змоги зв’язатися зі станцією.
Ще гірший вигляд мала службова записка. Під нею стояло прізвище Вербицького, хоча підпис належав чужій руці. Микола знав кожен порух власного пера: короткий натиск, кутасті літери, уривчастий розчерк наприкінці. Тут же лінія була розмашистою й неприродно загиналася вгору. Той, хто підробляв підпис, явно розраховував, що в поспіху ніхто не придивлятиметься.
Найрозумніше було б повернутися й доповісти керівництву. Микола навіть зупинився, склав карту й кілька хвилин дивився на власні сліди, що тягнулися до станції. Але повернення забрало б кілька годин, а ознаки порушення могли зникнути. Він вирішив пройти вказаним маршрутом лише до найближчої оглядової точки, рухаючись обережно й готуючись повернути назад за першого ж підтвердження небезпеки. Микола підтягнув лямки рюкзака й рушив далі, хоча під ребрами вже оселилося тяжке передчуття.
Що далі він відходив від станції, то помітніше змінювалося відчуття лісу. Знайома глуха тиша тепер здавалася напруженою, ніби простір довкола стискався й дослухався разом із ним. Микола кілька разів ловив себе на бажанні озирнутися, хоча позаду не долинало ані звуку. Внутрішня тривога не мала чіткого пояснення, проте досвід підказував: такі відчуття не виникають на порожньому місці. Тіло помічає небезпеку раніше, ніж розум устигає скласти розрізнені ознаки в зрозумілу картину.
Опівдні туман загуснув. Ліс стих так раптово, що Микола почув власний пульс. Не перегукувалися птахи, не осипався сніг із гілок, навіть вітер наче завмер над верхівками. Така тиша ніколи не бувала порожньою — вона попереджала, що десь поблизу порушено звичний лад.
Микола зупинився й повільно озирнувся. Між стовбурами ніщо не рухалося, однак відчуття чужого погляду посилилося. Зробивши ще кілька обережних кроків, він побачив на снігу свіжі людські сліди. За кількістю відбитків і різними візерунками підошов було зрозуміло, що тут пройшло щонайменше четверо людей. Сліди були зовсім свіжі, й люди не намагалися їх приховати.
Він устиг подумати, що підозри підтвердилися. Тоді в повітрі коротко свиснуло. Важкий удар припав збоку, другий погасив спалах болю раніше, ніж лісник устиг обернутися. Земля пішла з-під ніг, дерева хитнулися й зникли в темряві…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
