Свідомість поверталася болісно, поштовхами. Спершу прийшов головний біль, потім крижане печіння на обличчі й лише тоді — розуміння: він висить униз головою. Голова була лише за кілька десятків сантиметрів від снігу. Мотузка глибоко врізалася в щиколотки, руки були зв’язані за спиною, а ноги майже втратили чутливість. Кожен удар серця гучно відлунював у скронях. Темні стовбури перед очима повільно погойдувалися, хоча довкола не було вітру.
Куртку на ньому розстебнули, комір відтягнули, рюкзак і зброя зникли. На шиї пекла свіжа подряпина. У пам’яті спливали уривки: важкі кроки, грубі голоси, запах дешевого тютюну. Один із нападників говорив хрипко й згадав видобуток титанової руди. Інший відповів, що старий уже нікого не попередить, а холод довершить розпочате.
Отже, на заповідній території знову працювали нелегальні видобувачі. Вони не просто помітили інспектора — хтось заздалегідь скерував його просто до них. Підроблений підпис був частиною пастки. Микола спробував розгойдати тіло, але мотузка лише сильніше стиснула ноги, а перед очима розлилося червоне марево. У такому положенні кров надто швидко припливала до голови, і мороз був далеко не єдиною загрозою.
Найгірше було не відчувати часу. Микола не знав, скільки провисів непритомним і як далеко встигли відійти нападники. Сонце за туманом не давало орієнтира, а годинник забрали разом із рюкзаком. Він поворушив пальцями й спробував визначити, наскільки туго зв’язані зап’ястки, та мотузка не піддавалася. Кожен пробний порух відгукувався нудотою і спалахами в очах. Доводилося вибирати між двома небезпеками: нерухомість прискорювала заціпеніння, а рух посилював тиск у голові. Він короткими серіями напружував і розслабляв м’язи, намагаючись бодай трохи підтримувати кровообіг.
Найважче було не втратити свідомість. Думки розпадалися, не встигнувши завершитися, звичні обриси лісу в перевернутому вигляді ставали чужими й тривожними. Микола знову й знову змушував себе розрізняти найближчий стовбур, сіре небо, темну смугу власної тіні на снігу. Сонливість підкрадалася м’яко, майже обіцяючи спокій, і саме тому лякала дужче за біль. Він розумів: варто дозволити собі надовго заплющити очі — і волі розплющити їх знову може вже не вистачити.
Він змусив себе дихати повільніше, рахувати вдихи й не марнувати рештки сил на даремні рухи. І все ж думка про безславний кінець завдавала майже фізичного болю. Стільки років він обходив небезпечні схили, виводив із лісу заблукалих людей, запобігав пожежам і затримував браконьєрів — щоб тепер зникнути безвісти через чужу підлість. Ніхто не дізнається, що маршрут підмінили, а злочинці продовжать свою справу.
Крізь шум крові у вухах пробився новий звук. Спочатку Микола вирішив, що з гілки зсунулася грудка снігу. Потім почув знову: важкий, але обережний крок, пауза, другий крок. Це були не чоботи людей, які повернулися, і не ведмежа хода. Хтось наближався просто до дерева, не криючись і не поспішаючи.
У тумані проступила велика чорна тінь. Вона рухалася низько й плавно, ніби була частиною лісового присмерку. На мить спалахнули двоє золотавих очей. Коли звір підійшов ближче, Микола побачив величезного вовка — такого великого, що розповіді старих про прадавніх лісових хижаків уже не здавалися вигадкою.
Густа шерсть сріблилася на загривку, могутні лапи глибоко провалювалися в сніг. Через морду тягнувся давній шрам, залишений, імовірно, капканом або дротом. Вовк не шкірився й не притискав вух. Він зупинився за кілька кроків і пильно вивчав безпорадну людину, трохи схиливши голову.
Страх охопив Миколу миттєво. Запах людини міг зацікавити хижака, а він не міг навіть затулити обличчя руками. Але в погляді звіра не було голоду. У ньому читалися зосередженість і спокійна, майже моторошна здатність ухвалити власне рішення.
— Схоже, таки дочекався, — хрипко промовив Микола Степанович. — Тільки не думав, що кінець буде таким.
Вовк наблизився до модрини, сперся передніми лапами на стовбур і обнюхав мотузку. Від його руху тіло гойднулося, вузол уп’явся в шкіру, і Микола зціпив зуби. Він приготувався до ривка, який міг зламати шию, однак звір обережно вхопив мотузку іклами саме над вузлом. Почувся сухий хрускіт волокон. Вовк відпустив, перехопив міцніше й потягнув знову.
Мотузка луснула…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
