Микола впав у сніг, ударився плечем об прихований камінь і на кілька секунд утратив здатність дихати. Бік пронизав гострий біль. Коли зір прояснився, вовк і досі стояв поруч. Він не кинувся на чоловіка, який упав, і не пішов геть, ніби його втримувало прийняте рішення; звір і далі пильно спостерігав.
Лише тоді Микола по-справжньому усвідомив, що сталося. Дикий звір навмисно звільнив його. Після падіння зв’язані руки опинилися біля гострого краю каменя. Зробивши кілька болісних рухів, лісник зумів перетерти мотузку й вивільнити зап’ястки. Він перевернувся на бік і насилу сів. Світ кружляв, пальці майже не згиналися, але змога знову відчувати під собою землю здавалася неймовірним даром.
— Дякую, — видихнув він.
Слова вовкові були не потрібні, зате спокійна інтонація, схоже, виявилася зрозумілою. Звір зробив один неквапливий крок, даючи людині звикнути до його близькості. Микола спробував підвестися навколішки, потім на ноги. Його повело вбік, і тоді вовк став боком так близько, що долоня сама лягла на густу теплу шерсть. Тримаючись за неї і зберігаючи рівновагу, лісник зумів випростатися.
Микола не дозволяв собі сприймати допомогу звіра як щось звичне. Щоразу торкаючись його шерсті, він пам’ятав про ікла, здатні в одну мить переламати кістку, і про те, що між ними немає ані повідця, ані наказу, ані людської угоди. Вовк міг піти будь-якої миті. Саме свобода його вчинку вражала найдужче: звір залишався поруч не зі страху й не заради винагороди. Він сам вирішив підтримати слабку людину, хоча та належала до виду, від якого вовкові, судячи зі шраму, вже довелося зазнати болю.
Звір повернувся, озирнувся через плече й рушив поміж деревами, обравши повільний темп. Це запрошення було зрозумілішим за будь-який жест…👉Продовження — натисніть кнопку «Уперед» під рекламою👇👇👇
