— Тамара Іванівна наблизилася до невістки, явно готуючись до вирішального натиску. — Досить сидіти на шиї мого сина, паразитка! Дуй на роботу, та швидше! — закричала свекруха на весь голос, підступаючи майже впритул.
Обличчя її почервоніло від обурення. Алла не відсахнулася, не зробила крок назад. Навпаки, на її обличчі з’явилася ледь помітна, але дуже показова усмішка. Та сама усмішка, яка з’являється у людей, коли супротивник, нарешті, говорить саме те, чого від нього давно чекали.
— Ви знаєте, Тамаро Іванівно, — м’яко промовила Алла, — ви абсолютно і цілком праві.
Свекруха розгубилася від такої несподіваної реакції, кілька разів моргнула.
— Саме так! Я й кажу! Я завжди! Ну, звичайно, звичайно, права!
Алла трохи нахилила голову:
— Паразити справді повинні забиратися з чужих домівок. Особливо ті нахабні паразити, які живуть за чужий рахунок і ще сміють влаштовувати скандали господині квартири.
Обличчя Тамари Іванівни пішло плямами.
— Та ти! Ти що собі дозволяєш?
