Мирослава не надала значення цим словам. Вона подякувала, попрощалася і пішла далі. Дістала телефон і написала матері коротке повідомлення: «Я на вокзалі. Увечері зателефоную. Поцілуй Єву від мене міцно-міцно».
Ірина Петрівна відповіла майже одразу, як завжди швидко і дбайливо: «Добре, донечко. У нас усе чудово. Снідаємо зараз, вона їсть кашу. Щасливої дороги! Бережи себе!»
Мати завжди була надійною опорою в житті Мирослави. Після розлучення з першим чоловіком, коли Єві було всього два роки, саме вона допомагала доньці піднімати дитину, підтримувала морально у важкі моменти і навіть фінансово, коли грошей не вистачало на найнеобхідніше. Ірині Петрівні було шістдесят, вона все життя пропрацювала бібліотекарем у районній бібліотеці й жила в невеликій однокімнатній квартирі на околиці міста, у старому панельному будинку. Але для Єви завжди знаходилося місце на розкладному дивані, час для ігор і читання казок, і нескінченна бабусина ласка, якої так не вистачало дівчинці вдома.
Вокзал зустрів звичним шумом і метушнею. Мирослава з Василем пройшли через автоматичні двері в будівлю. Усередині пахло кавою з автоматів, випічкою з кіоску і якимось специфічним вокзальним запахом — сумішшю пилу, людського поту і машинного масла. Вони пройшли через турнікети, показавши квиток контролеру. Мирослава купила пляшку мінеральної води без газу в кіоску, і вони попрямували до перону через довгий коридор з рекламними плакатами на стінах.
Її поїзд уже стояв біля платформи — довгий, синій, з білими горизонтальними смугами вздовж вагонів і логотипом залізничної компанії на боці. Вона подивилася на роздрукований квиток, звіряючись з інформацією: вагон номер 8, місце 32, купе.
— Ну, вдалої дороги, — сказав Василь і додав з якоюсь недоречною, майже театральною бадьорістю: — Не хвилюйся ні про що. Тут усе буде в повному порядку. Я все контролюю. Просто зосередься на роботі.
Мирослава завмерла на пероні, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. Щось у цій фразі насторожило її, змусило внутрішньо напружитися. Василь зазвичай не був таким балакучим перед її від’їздами. Зазвичай він кивав, цілував у щоку формально, майже по-братськи, і повертався додому або на роботу. А зараз він немов намагався переконати її в чомусь, хоча вона нічого не питала і не висловлювала жодних сумнівів. Навіщо йому це потрібно?
— Добре, — повільно промовила вона, вдивляючись у його обличчя. — До зустрічі, Василю.
Василь швидко пішов, а Мирослава стала повільно рахувати вагони, проходячи вздовж складу по бетонному перону. Людей на вокзалі було багато, як завжди в ранкову годину. Хтось прощався з рідними, обіймаючись і цілуючись перед розлукою, хтось квапливо вантажив важкі сумки та рюкзаки в тамбури вагонів, хтось стояв осторонь і курив останню цигарку перед довгою дорогою, видихаючи дим у прохолодне повітря.
Мирослава дійшла до свого восьмого вагона, піднялася сходами і вже занесла ногу на підніжку, прямуючи всередину, як раптом відчула, що хтось схопив її за руку — міцно, наполегливо, майже боляче. Вона різко обернулася, втрачаючи рівновагу, і побачила Клавдію Іванівну. Жінка стояла перед нею на пероні, важко дихаючи, з переляканим, майже перекошеним обличчям. На ній був синій робочий халат із жовтою нашивкою «Персонал вокзалу» на грудях. В одній руці — металеве відро, в іншій — довга дерев’яна швабра.
— Стій! — різко й голосно сказала Клавдія Іванівна, так що кілька людей обернулися. — Не сідай у вагон! Чуєш? Не сідай!
Мирослава сторопіла, відчуваючи, як усередині все стискається від нерозуміння.
— Клавдіє Іванівно? Що ви тут робите? Що трапилося? Чому ви мене зупиняєте?
Літня жінка швидко озирнулася на всі боки, немов перевіряючи, чи не стежить за ними хтось, чи не слухає сторонній, і притягнула Мирославу ближче до себе, знизивши голос до шепоту.
— Швидко ходімо за мною! Я тобі дещо покажу! Це дуже важливо, дівчинко! Дуже! Повір! — прошепотіла вона наполегливо, стискаючи її зап’ястя холодними пальцями. — Не став запитань! Просто ходімо!
Мирослава розгубилася, не знаючи, що робити. Що відбувається? Чому прибиральниця з їхнього під’їзду, яку вона знає тільки побіжно, хапає її на вокзалі й вимагає кудись іти? Це здавалося абсурдним, нелогічним, навіть лякаючим. Може, вона не в собі? Може, у неї проблеми з головою? Але обличчя Клавдії Іванівни було абсолютно серйозним, зібраним, майже суворим. У її очах не було ні жарту, ні божевілля, ні старечого помутніння, тільки тверда рішучість і якась тривога.
— Клавдіє Іванівно, мій поїзд рушить через п’ятнадцять хвилин, — почала Мирослава, намагаючись звільнити руку, але та тримала міцно.
— Поїзд почекає. Ще один буде через дві години. А те, що я тобі покажу, чекати не буде. Це стосується тебе особисто. Твого життя. Ходімо швидко, поки не пізно!
Клавдія Іванівна наполягала з такою переконаністю, що Мирослава раптом зрозуміла: це серйозно. Жінка потягнула Мирославу за руку, і та, підкоряючись якомусь внутрішньому імпульсу, інтуїції, яка підказувала, що треба послухатися, пішла слідом, спустившись зі сходинок вагона назад на перон. Вони пройшли вздовж платформи, минули кілька вагонів, обійшли групу чоловіків, що палили, і звернули до головної будівлі вокзалу через бічний вхід.
— Куди ми йдемо? — запитала Мирослава, відчуваючи, як усередині наростає тривога, холодна й липка.
— У кафетерій. Там твій чоловік, — коротко відповіла Клавдія Іванівна, не зупиняючись і не обертаючись.
Мирослава зупинилася як укопана, застигнувши на місці…
