— Що? Який чоловік? Мій Василь? Він же пішов додому після того, як провів мене. Ви помиляєтеся.
— Ні, дівчинко, — похитала головою Клавдія, повертаючись до неї. — Він не пішов додому. Він пішов сюди, на вокзал. Я бачила його на власні очі. Він зустрівся з якоюсь жінкою. Вони сидять у кафе і розмовляють про щось дуже важливе.
— Звідки ви знаєте? Ви що, стежили за ним? — недовірливо запитала Мирослава, все ще не вірячи тому, що відбувається.
Клавдія Іванівна повернулася до неї й подивилася просто в очі — довго, серйозно, без тіні сумніву.
— Я працюю тут, у цьому кафетерії, вранці та ввечері. Мию підлогу, прибираю столи, протираю стійки. І зараз… Він увійшов, сів за дальній столик. Через п’ять хвилин до нього підійшла молода жінка. Вони сидять там досі й розмовляють. Я чула, про що вони говорять. І ти повинна це почути теж. Негайно.
У голосі жінки не було ні краплі невпевненості. Серце Мирослави забилося частіше, удари віддавалися у скронях. Вона не розуміла, що відбувається, але інтуїція — та сама жіноча інтуїція, яка ніколи її не підводила — підказувала, що це щось серйозне. Дуже серйозне. Можливо, навіть катастрофічне.
— Добре, — видихнула вона, відчуваючи, як у роті пересохло. — Покажіть мені.
Вони увійшли в будівлю вокзалу через бічний вхід і пройшли через простору залу очікування з пластиковими сидіннями, на яких сиділи втомлені пасажири. Кафетерій знаходився в дальньому кутку зали — невелике приміщення з десятком круглих столиків, довгою стійкою з вітриною і запахом свіжозвареної кави, змішаним з ароматом випічки. Людей було досить багато. Хтось снідав перед дорогою, квапливо ковтаючи бутерброди і запиваючи їх кавою з паперових стаканчиків, хтось просто вбивав час перед відправленням, попиваючи газовану воду.
Клавдія Іванівна зупинилася біля входу, притримуючи двері, і кивнула в бік дальнього кута приміщення.
— Он там, бачиш? За тим столиком біля вікна.
Мирослава вдивилася й завмерла, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. За дальнім столиком біля запітнілого вікна сидів Василь. Вона впізнала його одразу: той самий годинник, та сама куртка, та сама поза. Навпроти нього сиділа молода жінка років тридцяти з довгим темним волоссям, зібраним у хвіст, і червоними, заплаканими очима. Вона явно плакала зовсім недавно: обличчя опухле, в руці зім’ята серветка. Мирослава придивилася уважніше і впізнала її. Це була Поліна Зінченко, молодша сестра Василя.
Що Поліна робить тут, на вокзалі? Чому вона плаче? І головне, навіщо Василь зустрічається з нею таємно, коли мав поїхати додому, коли сказав дружині, що в нього все під контролем?
Клавдія Іванівна тихо, майже пошепки сказала:
— Зараз я візьму швабру і відро, підійду до них ближче. Зроблю вигляд, що мию підлогу біля їхнього столика. Ніхто не зверне уваги на прибиральницю. А ти стій тут, біля входу, і чекай. Потім усе зрозумієш. Усе стане на свої місця.
Мирослава мовчки кивнула, не в силах вимовити ні слова — горло стиснуло. Старенька взяла сіре металеве відро з мильною водою і довгу швабру й повільно, неквапливо попрямувала через залу до столика, де сиділи Василь і Поліна. Мирослава залишилася стояти біля входу, прикриваючись широкою колоною, щоб чоловік не помітив її. Що відбувається? Чому чоловік бреше їй в обличчя? Що він приховує? Яку таємницю? І до чого тут Поліна з її сльозами?
Через кілька хвилин, які здалися вічністю, Клавдія Іванівна повернулася. Обличчя її було похмурим, губи щільно стиснуті. Вона взяла Мирославу за лікоть твердою рукою і відвела вбік, до порожнього столика біля великого вікна, що виходило на привокзальну площу.
— Сідай, — неголосно, але твердо наказала вона. — Я записала їхню розмову на телефон. Зараз дам послухати. Приготуйся.
— Записали? — луною повторила Мирослава, опускаючись на стілець. — Як? Навіщо?
Клавдія дістала з глибокої кишені синього халата телефон із потертим корпусом і повільно ткнула вузлуватим пальцем у маленькі кнопки.
— Я вже давно так роблю, коли працюю тут. Коли чую щось важливе, щось тривожне. Мало що в житті буває. Люди говорять таке, що потім не доведеш. Ось, слухай уважно.
Вона знайшла потрібний файл, увімкнула аудіозапис і приклала до вуха Мирослави. З маленького динаміка почулися голоси — спочатку нечіткі, приглушені, потім усе ясніше й виразніше.
Жіночий голос, що зривався на плач, тремтячий від страху:
— Гнат усе зіпсував. Розумієш? Усе. П’ять мільйонів кредитів. П’ять. Мене вже один раз підстерігали біля будинку. Двоє чоловіків. Вони сказали, якщо ми не повернемо гроші, буде погано. Василю, якщо ти не візьмеш кредит, нас знищать. Ти розумієш, що це означає? Вони не жартують. Це серйозні люди.
Голос Василя — тихий, напружений, але твердий:
— Я все зроблю, Поліно. Заспокойся. Мирослава поїхала у відрядження, і ми тепер усе оформимо. Кредит під заставу її квартири — це єдиний вихід із ситуації. Іншого варіанту немає. Вона нічого не дізнається. Головне — час. Треба встигнути все зробити до її повернення. У нас три дні.
Поліна, схлипуючи, з надією:
— А її згода? Без неї ж не можна оформити заставу. Це незаконно.
Василь із роздратуванням і нетерпінням:
— Сапєлкін сказав, що можна оформити довіреність без неї. Він підробить підпис. У нього є всі зразки її підпису. Я йому передав копії документів. Усе буде чисто оформлено. Ніхто нічого не доведе потім. Навіть якщо вона щось запідозрить.
Запис різко обірвався. Мирослава сиділа нерухомо, вчепившись пальцями в телефон Клавдії. Світ навколо неї перестав існувати. Не було більше кафетерію, вокзалу, людей, шуму. Вона чула тільки ці слова, які луною віддавалися в голові, розриваючи свідомість на частини. «Кредит під заставу її квартири». «Підробить підпис». «Вона нічого не дізнається». «Три дні».
Клавдія Іванівна поклала свою зморшкувату теплу руку їй на плече.
— Тепер ти розумієш, дівчинко, чому я тебе зупинила? Чому не дала сісти в поїзд?
Мирослава повільно, немов крізь туман, підняла очі на Клавдію. У них стояли сльози, але вона не плакала. Усередині неї піднімалася холодна, крижана лють, така сильна і всепоглинаюча, що перекривала все інше: біль, образу, страх, розгубленість.
— Так, — прошепотіла вона. — Тепер розумію все.
Мирослава не могла відірвати погляд від телефона, що лежав на столі. Запис закінчився, але слова продовжували звучати в голові, немов заїла платівка. Вона механічно провела руками по волоссю, намагаючись зібратися з думками. Клавдія Іванівна сиділа навпроти і мовчки спостерігала за нею, даючи час оговтатися.
— Ви справді це тільки сьогодні побачили? Чи було щось раніше? — нарешті запитала Мирослава, і голос її прозвучав дивно, глухо й відсторонено, немов належав комусь іншому…
