— заревів Воронов, підхоплюючись зі стільця. — Ану відійди від нього, я викличу поліцію!
Олена не чула його. Світ звузився до однієї точки — другого міжребер’я по середньоключичній лінії.
Вона рвонула брудну сорочку на грудях вмираючого, ґудзики бризнули врізнобіч. Шкіра була сірою, холодною. Олена висунула лезо; воно було коротким і хистким, проте достатньо гострим.
«Господи, допоможи», — промайнуло в голові.
Вона притиснула ліву руку до грудей чоловіка, фіксуючи шкіру, а правою, стиснувши дешевий пластик, завдала різкого, впевненого удару. Кров бризнула на її старий, запраний халат. Пролунав гучний свистячий звук, ніби спустило колесо вантажівки. Це виходило повітря, що вбивало людину зсередини. Грудна клітка чоловіка опала, і він зробив перший глибокий, жадібний вдих. Синюшність почала сходити з обличчя.
Олена, вся тремтячи, опустилася навколішки поруч із ним, затискаючи рану краєм його ж сорочки, щоб повітря виходило, але не заходило назад. Вона підвела очі й зустрілася поглядом із Вороновим. Той стояв блідий, із перекошеним від люті обличчям.
— Ти небіжчиця, Панкратова, — прошипів він.
Гуркіт металевих дверей приймального відділення пролунав для Олени як фінальний гонг. Дощ лив стіною, миттєво просочивши її тонку куртку. Холодний жовтневий вітер хльостав по обличчю, змішуючись зі слізьми, та вона їх навіть не витирала. П’ятьма хвилинами раніше Воронов влаштував показову страту. Щойно стан пацієнта стабілізувався і прибігли медсестри з каталкою, хірург миттєво змінив переляк на крижаний сказ.
— Геть звідси! — волав він так, що чути було в реанімації. — Ти розумієш, що ти наробила? Ти завдала тяжких тілесних! Ти, поломийка без освіти, розкрила грудну клітку брудним ножем для паперу. І якщо він здохне від сепсису, тебе посадять років на десять.
— Він би помер просто зараз, якби я… — спробувала заперечити Олена, але голос її тремтів.
— Мовчати! — Воронов ударив долонею по столу. — Ти звільнена! Просто зараз! Без відпрацювання! Без вихідної допомоги! І молись, щоб я не написав заяву в поліцію прямо зараз! Забирайся, щоб духу твого тут не було!
Олена йшла темною вулицею, не розбираючи дороги. У кишені теліпалися останні сто гривень і ключі від винайнятої кімнати в гуртожитку, за яку платити було вже нічим. Руки все ще пахли чужой кров’ю та залізом.
Вона терла їх одна об одну, намагаючись зігрітися, але холод йшов зсередини. Вона згадала, як п’ять років тому так само стояла під дощем, коли її позбавили диплома лікаря-реаніматолога. Тоді вона відмовилася підписувати фальшивий висновок про смерть сина депутата, який загинув від передозування.
Система пережувала її і виплюнула. Відтоді вона ховалася. Ховалася за шваброю, за відром із брудною водою, за безликою посадою «санітарка». Вона дала собі слово ніколи більше не брати до рук інструмент. І сьогодні вона порушила це слово.
Ноги самі принесли її на вокзал. Тут було так само брудно й холодно, як у неї в душі, але хоча б не капало зі стелі. Олена сіла на жорстку металеву лаву в залі очікування, підібгавши ноги. Навколо спали безхатьки, пахло дешевим тютюном і безнадією.
«Навіщо я це зробила?»
