— Пацієнт із торакальною травмою, — відповіла вона.
Громов розсміявся, але тут же зморщився від болю.
— Правильно. А ця людина, — він вказав на Воронова, — стверджує, що я маю дякувати йому. Що ви — небезпечна божевільна, яка ледве мене не зарізала. Це правда?
Олена подивилася на Воронова. У його очах читалося благання. Вперше в житті він залежав від неї. Вона могла б знищити його одним словом, могла б виплеснути всю образу за роки принижень, за швабру, за зарозумілість. Вона перевела погляд на свої руки. Руки санітарки.
— Я порушила протокол, — тихо сказала вона. — Я використала нестерильний інструмент у непристосованому приміщенні. Юридично лікар Воронов правий, я не мала права цього робити.
У кімнаті зависла тиша. Воронов видихнув, у його очах майнула надія. Громов уважно дивився на неї.
— Ви не виправдовуєтеся?
— Ні. Я знала, на що йду. Але якби я повернулася назад… — вона підвела очі, і в них спалахнув той самий вогонь, який горів у ній уночі.
— Я б зробила це знову. Тому що протоколи пишуть для живих, а ви були вже майже мертві. І мені начхати на правила, коли людина задихається.
Громов кивнув. Він взяв зі столика папку.
— Ігоре Сергійовичу, — звернувся він до хірурга, не дивлячись на нього. — Ви звільнені. І я особисто простежу, щоб жодна клініка в цій країні, навіть ветеринарна, не взяла вас на роботу. Ваша ліцензія анульована з цієї хвилини. За недбалість і залишення в небезпеці. Геть.
Воронов відкрив рот, щоб щось сказати, але охоронець мовчки відчинив перед ним двері. Хірург вийшов, зсутулившись, миттєво постарівши на десять років.
Його кар’єра, побудована на зв’язках і брехні, розвалилася від одного удару канцелярського ножа.
Громов повернувся до Олени.
— А ви, Олено?
