— Рита смикнула ручку, вискочила на холод, обмацуючи тканину. — Вологий. Зіпсований. Наповнювач з ефектом пам’яті не терпить вологи. Він почне гнити зсередини. Вадиме! Вадиме, ти де?
Чоловік вийшов з туалету, ховаючи очі й витираючи руки об штани. Вигляд у нього був винуватий, але з ноткою тієї впертої покірності, яку Рита ненавиділа найбільше.
— Риточко, ну чого ти кричиш? Мама хотіла як краще. Вона ж для нас старається, щоб енергетика в домі налагодилася. Ти ж сама скаржилася на мігрені.
— Я скаржилася на перевтому, Вадиме! — Рита затягла важкий, промоклий край матраца назад у кімнату, бруднячи підлогу. — Мій матрац за тридцять штук мокне під дощем, бо твоїй мамі не сподобалися пружини? Ти чим думав, коли дозволяв їй це зробити?
— Не підвищуй голос на чоловіка, — крижаним тоном обірвала її Зінаїда Захарівна, миттєво втративши всю свою езотеричну м’якість. — Енергія скандалу руйнує ауру дому швидше, ніж брудне взуття. Ми просто переставили меблі. Не подобається — перестав назад. Але потім не скаржся, що грошей немає і здоров’я теж.
— Грошей немає? — перепитала Рита, відчуваючи, як усередині починає закипати та сама холодна, розважлива злість, яка допомагала їй видаляти складні вісімки з кривими коренями. — Чудово. Поговорімо про гроші.
Вона пройшла на кухню, де панував той самий хаос перебудови. Банки зі спеціями були переставлені за кольорами веселки, абсолютно нелогічно для готування. А мікрохвильовка переїхала на підвіконня, загородивши половину світла. Рита дістала з пакета продукти: молоко, хліб, куряче філе, овочі. Чек на 1400 гривень пекуче лежав у кишені.
Вадим зайшов слідом, намагаючись не дивитися на дружину. Він сів за стіл і почав колупати виделкою в тарілці з чимось сірим і злиплим.
— Що це? — запитала Рита, кивнувши на їжу.
— Каша з булгуру на воді, — гордо повідомила свекруха, з’являючись у дверному отворі. — Очищає кишечник. Ми з Вадиком вирішили перейти на здорове харчування. І економно, і корисно.
— Ми вирішили?
Рита відкрила холодильник, щоб прибрати курку, і виявила, що полиці забиті каструлями сумнівного вмісту, а її контейнери із заготовками зсунуті в найдальший темний кут.
— Вадиме, нам потрібно обговорити бюджет на наступний місяць. Двадцятого числа списують іпотеку. П’ятнадцять тисяч. Плюс комуналка, яка взимку зростає до чотирьох. Мені потрібно, щоб ти переказав свою частину сьогодні.
Вадим поперхнувся булгуром. Він відклав виделку і подивився на матір, шукаючи підтримки. Зінаїда Захарівна відвела погляд до стелі, вивчаючи, мабуть, стан астральних тіл під люстрою.
— Риточко, тут така справа… — почав Вадим, нервово крутячи обручку. — У нас на фірмі реструктуризація, премії зрізали, квартальної не буде, і щомісячну урізали на сорок відсотків.
Рита повільно зачинила дверцята холодильника. Холодне світло лампи згасло, занурюючи її обличчя в тінь. Вона була прагматиком. Цифри в її голові складалися швидше, ніж на калькуляторі. Зарплата Вадима без премій — це вісімнадцять тисяч. Іпотека і комуналка — дев’ятнадцять. Плюс бензин, плюс їжа, плюс його мама, яка, судячи з усього, не збиралася їхати.
— Тобто твоєї зарплати не вистачить навіть на обов’язкові платежі? — уточнила вона спокійно.
— Ну, тимчасово. Кілька місяців перекантуємось. Ти ж добре заробляєш, у тебе потік пацієнтів. — Вадим спробував посміхнутися, але посмішка вийшла жалюгідною.
— Мої гроші? Це наш резервний фонд і ремонт у ванній, який ми планували пів року, — відрізала Рита. — І я не «добре заробляю». Я гарую по дванадцять годин, стоячи в незручній позі над чужими ротами.
— Яка ти меркантильна, дитинко, — зітхнула Зінаїда Захарівна, наливаючи собі чай з Ритиної улюбленої чашки з написом «Бос». — Чоловікові важко? Підтримати треба. А ти копійки рахуєш? У сім’ї має бути спільний котел. А в тебе все «моє-твоє». Не по-християнськи це.
— По-християнськи — це не викидати чужі речі на дощ, — парирувала Рита. — Зінаїдо Захарівно, ви в нас уже другий тиждень. Я все розумію: скучили за сином, погостювати. Але мій бюджет не розрахований на трьох дорослих людей, особливо з урахуванням того, що один з них позбувся премії, а другий, вибачте, пенсіонер.
— Я приношу користь, — обурилася свекруха. — Я дім гармонізую.
— Краще б ви комуналку гармонізували грошима, — буркнула Рита і вийшла з кухні, відчуваючи, що якщо залишиться ще на хвилину, то гармонія порушиться остаточно — полетить посуд.
Пізніше, коли дім затих, Рита зайнялася звичною рутиною. Прання. Вадим кинув свої речі в кошик жмутом, як підліток. Рита звично перевіряла кишені джинсів і куртки перед тим, як закинути їх у барабан. Це була не параноя, а інстинкт збереження побутової техніки: одного разу забута запальничка коштувала їм ремонту пральної машини.
У кишені його осінньої парки пальці намацали складений папірець. Чек. Рита розгорнула його під світлом бра у ванній. Будівельний гіпермаркет «Епіцентр». Дата — вчорашня. Час — 18:40. Якраз коли він нібито затримався на нараді з приводу кризи в компанії.
Список позицій змусив її брови поповзти вгору. Вагонка штиль, модрина клас А, 20 упаковок. Брус сухий струганий. Просочення для дерева, колір горіх. Цвяхи фінішні. Разом: 20 500 гривень.
Двадцять. Тисяч. П’ятсот.
Майже двадцять тисяч гривень на дерево. При тому, що у них бетонна коробка в новобудові, де вагонку ліпити нікуди, навіть якщо дуже захотіти зіпсувати дизайн. І це за відсутності премії? Рита стояла над гудучою пральною машиною, стискаючи чек так, що побіліли кісточки.
Модрина. Це для зовнішнього оздоблення чи для лазні? Або для дачі? У Зінаїди Захарівни була дача — старий щитовий будиночок у садовому товаристві «Світанок», який вона називала родовим маєтком і мріяла перетворити на зимовий палац. Рита знала, що свекруха вічно пиляла Вадима щодо ремонту там, але він завжди відмахувався: «Грошей немає».
Виявляється, гроші є. Просто не для сім’ї, не для іпотеки і не для Ритиного матраца.
Вона вийшла з ванної, тримаючи чек двома пальцями, як доказ. Вадим сидів за комп’ютером у навушниках, вбиваючи монстрів у якійсь грі. Рита поклала чек на клавіатуру, перекриваючи йому огляд.
— Що це? — запитала вона тихо.
Вадим сіпнувся, стягнув навушники. Погляд метнувся до папірця, потім на обличчя дружини. Зіниці розширилися.
— А, це… це…
