Олена засміялася. Уперше поруч із ним її сміх був вільним.
Ні негайного примирення, ні ненависті на все життя вона тепер вибирати не збиралася. Можна було не квапитися й дивитися, чи збігатимуться його вчинки з обіцянками.
Тижні після виступу далися Олені важче за саму церемонію. На комбінаті їй співчували, але підкорятися були готові не всі. Начальникам, які звикли носити папери на підпис Павлові, не хотілося звітувати перед молодою жінкою, яку вони ще недавно бачили з тацею. Співчуття не скасовувало звички сумніватися в ній і чекати, що вирішуватиме за неї, як і раніше, хтось інший.
Один із майстрів не став приховувати сумнівів.
— Це місце вам багатий чоловік забезпечив?
Олена поклала перед ним відомості за три роки.
— Подивіться розрахунки. Вони мої. Завдяки їм ваш цех працював минулої зими. Знайдете помилку — поговоримо про те, чи досить я знаю для цієї роботи. Не знайдете — перейдемо до вашого плану ремонту.
Майстер помилки не знайшов.
Без запрошення ради Віктор на комбінат не приїздив. На засіданнях лишав місце на чолі столу іншим; якщо питали Олену, відповідати за неї не брався. Одного разу директор попросив його розтлумачити дружині умови.
— То й поясніть їй, — відповів Віктор. — У ваших цифрах вона тямить краще за мене.
Це було небагато, але саме такі вчинки поступово дозволяли Олені йому довіряти.
Павло продав дорогий автомобіль і заміський будинок. Виручені гроші спрямував на заборгованість із зарплат і відновлення фонду доньки. Він розповів слідству про документи, пішов із директорської посади. Кілька місяців лишався консультантом, уже без права підпису, а потім сам попросив перевести його до музейної ради.
В Озерний Ліг батько одного разу приїхав, не попередивши. Привіз ящик яблук і стару фотографію Клавдії. Зупинившись біля хвіртки, спитав:
— Ти впустиш мене?
Олена відчинила не відразу.
— Заходьте на чай. На пів години.
— Дякую.
Розмови про те, добрий він батько чи ні, Павло не заводив. Знову просити пробачення теж не став. Допоміг Вікторові полагодити ґанок, випив чаю й поїхав. За тиждень повернувся. Їхні стосунки починалися наново, і ніхто не обіцяв, що цим удасться відшкодувати втрачені роки.
Юлія знайшла роботу адміністраторкою в районному готелі. Не встиг закінчитися перший місяць, як вона зателефонувала Олені: раніше їй ніколи не доводилося самій рахувати, чи вистачить грошей до зарплати.
— Я ж навіть не уявляла, скільки коштує звичайне життя.
— Тепер знатимеш.
— А ти зможеш колись прийти до мене в гості?
— Коли перестанеш питати про це щотижня.
Юлія водночас засміялася й заплакала.
Оксана провини так і не визнала. Слідство довело і підробку, і привласнення коштів; частину майна в неї стягнули. Але в листах Павлові вона й далі запевняла, що врятувала родину. Олена не відповідала. Тепер її мовчання було зачиненими дверима, а не ознакою безпорадності.
За рік на льонокомбінаті знову працювали у дві зміни. Стару фарбувальну лінію зберегли: укріпили й облаштували там навчальний цех. Молоді майстри вчилися робити традиційні тканини. Над входом повісили фотографію Клавдії Гончар.
Тамара Федорівна погодилася наглядати за маленьким музеєм, але звеліла поставити біля кожного стенда по табурету: розповідати там доведеться довго, а ноги в неї були вже не ті.
Під склом помістили латунний човник із номером 17; табличка називала його правом, яке намагалися сховати. Дерев’яну копію Олена лишила собі. Віктор вирізьбив її сам, і вона зайняла місце над дверима сторожки.
Зносити сторожку вони не стали. До неї провели воду, заново перекрили дах, добудували другу кімнату. Вікторові було по кишені купити будь-який дім, однак одного разу він спитав:
— Де вам хотілося б жити?
— Тут. Поки я сама це вибираю.
У річницю свого дивного весілля вони прийшли до сільського клубу, нікого не запрошуючи. На Олені була синя сукня, на Вікторові — проста чиста сорочка. Світлана Романівна винесла з кабінету реєстраційний журнал.
— Ну що, знову підписи ставитимете? — пожартувала вона.
— Ні, — відповіла Олена. — Сьогодні нам вистачить слів, сказаних уголос.
Віктор став перед нею.
— Обіцяю, що не вгадуватиму, чого ти хочеш.
— А я обіцяю: якщо розсерджуся, скажу тобі. Не мовчатиму й не чекатиму, коли ти здогадаєшся.
Обіцянки були непростими, зате чесними.
Біля ґанку стояла Тамара Федорівна. Вона промокнула очі краєчком хустки й сказала Вікторові:
— Ну, тепер неси дружину. Он скільки багнюки.
Він подивився на Олену.
— Можна?
— Можна.
Віктор узяв її на руки. Ні родичів, що сміються, ні наведених на них телефонів, ні штучних ромашок довкола тепер не було. Була мокра дорога, пахло соснами, і ніс Олену чоловік, який перед тим спитав дозволу.
Над дверима сторожки погойдувався дерев’яний човник. Вітер розвертав його то до дороги, то до лісу, а міцна нитка не відпускала. Для Олени це місце вже не було сховком. Вони називали його домом.
