Юлія всміхнулася крізь сльози.
— Нам обом подобалося показувати гарну обгортку й обходитися без запитань. Перстень я поверну.
— Він не мій.
— Віддам ювелірові.
Адвокат відвів Миколу вбік. Чудесного прощення не сталося: заяви кредиторів лишалися, за ними належало відповідати. Але образ із площі не летіло. Олена наполягла, щоб викриття не повторювало жорстокості, пережитої нею самою.
Віктор повернувся до мікрофона.
— Олені Павлівні повернуть частку Клавдії Гончар і всі доходи, які вдасться підтвердити. Керувати підприємством буде незалежна рада; очолити її вона зможе за власним бажанням. Купівля комбінату «Північним шляхом» її прав не скасовує.
Він дістав папку й в’язку ключів.
— Тут папери на квартиру, рахунок для повернення викрадених грошей. Ці ключі — від архівного кабінету. Ваше право на все це від шлюбу зі мною не залежить.
Олена не квапилася брати їх.
— Навіть якщо я сьогодні поїду?
— Дмитро відвезе куди завгодно. Шлюбне свідоцтво не повинно бути замком.
— А якщо лишуся?
— Перевірок більше не буде. І рішень, що стосуються вас, я приховувати не стану.
— Із сцени обіцяти неважко.
— Тоді нехай час покаже, чи тримаю я слово.
Папку вона взяла, а ключі лишилися у Віктора.
— Поки побудуть у вас. Але не в господаря — у людини, яка чекає відповіді.
Хтось заплескав; робітники підхопили оплески. Олена підняла руку, прохаючи дати їй договорити.
— Ми сьогодні не в казці, де злидар обертається на багатія. Якби Віктор був справді бідним, принижувати його було б так само жорстоко. І моє заступництво не повинно ставати виграшним квитком. Завдяки грошам швидше виявилося те, що існувало давно: обман, страх, звичка судити за одягом. Змінювати це доведеться потім, коли тут не лишиться ні машин, ні ввімкнених камер.
Вона смикнула шнур біля білої тканини. Відкрилася стара вивіска: «Кленовецька лляна мануфактура імені Клавдії Гончар».
Павло закрив обличчя долонями. Олена не відчувала тріумфу: в дитинстві перемога уявлялася їй куди гучнішою. Тепер над входом знову було мамине ім’я — там, де й мало лишатися.
В експериментальному цеху після церемонії не працював жоден верстат. Тут, серед запахів пилу й машинного мастила, Віктор знайшов Олену. На столі лежали дерев’яні котушки.
— Дмитро вже біля машини. Куди ви хочете поїхати?
— В Озерний Ліг.
— До Тамари Федорівни? — здивувався він.
— Так. І до сторожки зайду, заберу свої речі.
— Добре.
— Тільки не думайте, що я вже вирішила, що буде з нашим шлюбом.
— Я вас зрозумів.
Перед від’їздом Олена попросила Дмитра скористатися іншою машиною. Сама вона сіла до Віктора в старий фургон лісопилки. Чорні машини лишилися в місті; всю дорогу до селища вони мовчали.
Діставшись сторожки, Олена дістала весільну сукню. Коли вона винесла її на ґанок, Віктор спитав:
— Може, спалити?
— За що? Сукня ні в чому не винна. Повернемо в прокат.
Він усміхнувся. Олена вмостилася на сходинці.
— Я хочу почути про вашу колишню наречену. Про ту, що вас зрадила.
Віктор сів нижче від неї, на мокрий пеньок.
— Жанна. Так її звали. Документи моєму партнерові передавала вона. Коли я дізнався, Жанна сказала, що хотіла отримати частку: більше не могла жити з людиною, яка контролює кожні двері. Тоді я вважав це брехливим виправданням. Але в дечому вона не збрехала. Вирішувати за нас обох я звик уже тоді.
— А пробачити змогли?
— Я більше не хотів її карати. Повернутися не запропонував.
— Зате інших відтоді почали випробовувати?
— Так. Думав, варто прибрати гроші, приховати ім’я — і переді мною постане чиста правда. Того, що сам влаштовую все на брехні, я не помічав.
— Чому ж на ринку ви до мене не підійшли?
— Ви тоді плакали за автобусною зупинкою. Потім витерли обличчя й пішли назад, розрахуватися з продавчинею. Мені здавалося неприпустимим використати ваш біль, щоб познайомитися.
— Але за місяць уже стало припустимо одружитися зі мною заради перевірки?
— Ні. Я боявся попередньої помилки й переконував себе, що заради цього треба вчинити нову.
Біля дверей стояла туфля з полагодженим підбором. Олена подивилася на неї.
— До кінця місяця я лишуся. Але спати у вас у спальні не буду й удавати вдячну дружину теж. Мені треба їздити на комбінат, розібратися в документах, у роботі ради. А від вас знадобиться жити без масок.
— Я згоден.
— Ще одне рішення за мене — і я поїду.
— Розумію.
— Тоді приберіть охорону від хвіртки. Тамара Федорівна вже двічі намагалася нагодувати охоронців пирогами.
— Оце вже найнебезпечніша частина служби…
