Коли Олену вивели із сільського клубу, довкола дзенькотіли порожні склянки, хтось нарочито голосно сміявся. Вона тримала біля грудей штучні ромашки, уникаючи дивитися на тих, хто зібрався біля ґанку. На білій тканині сукні дощ лишав сірі цятки. Плечі обвисли: сукня з районного прокату, яку Оксана веліла підігнати за один вечір, так і лишилася завеликою. Увесь ранок мачуха твердила, що такій нареченій нічого гидувати чужим.
Наречений стояв перед нею — той самий злиденний лісник, як його називали в Озерному Лозі. Високий, неголений, із мокрим темним волоссям, що прилипло до чола. Плями смоли вкривали робочу куртку, під нею виднілася вицвіла сорочка; один черевик був стягнутий мотузкою замість шнурка. Ні усмішки, ні поклону. Він дивився Олені в очі з такою увагою, ніби батько, мачуха й десяток націлених телефонів були десь далеко.
— Наречений на місці! Лено, стань ближче, — оголосила Юлія. — Треба встигнути зняти вас удвох, поки дощем не змило його вроду.
Натовп озвався сміхом. Олена пошукала очима батька. Павло Гончар стояв біля дверей, заклавши зчеплені руки за спину, і розглядав мокрі сходи. За його костюм можна було купити всю цю залу; втомлене сіре обличчя з дорогим одягом не в’язалося.
— Люди чекають, — сказала Оксана, поправляючи перлову брошку. — Сама довела родину до такого, тепер не барися.
— Я нікому не брехала.
— Можна й без брехні осоромити родину. Ти це зробила своєю поведінкою.
Юлія підняла телефон, вибираючи ракурс.
— Вікторе, підхопи дружину! Через поріг наречену носять на руках.
— Вона не річ.
Він навіть не ворухнувся. Сміх стихав поступово: кілька людей іще хихотіли, не второпавши, чому решта замовкла.
— Міркувати тебе не наймали, — процідила Оксана, примружившись.
— Мене ніхто й не наймав.
Відповідь пролунала рівно. Ні сором’язливості сільської людини, ні п’яного виклику. Тут Олена вперше розгледіла його руки: бруд, що в’ївся в долоні, дрібні порізи на пальцях — і акуратні короткі нігті. На зап’ястку біліла смуга, залишена годинником. Самого годинника не було.
Слідом із клубу вийшла Світлана Романівна, сільська реєстраторка. Папку вона притискала до грудей.
— Усе вже підписано, свідоцтво ви отримали. Решту питань вирішуйте вдома.
— Ви самі цього хотіли? — Віктор повернувся до Олени. — Чи погодилися, бо перед вами зачинили всі двері?
— Тобі яке діло? — фиркнула Юлія. — Дружину дали з пристойної родини, подякуй і за це.
— Питання було не до тебе.
У долоню Олені вп’явся край латунного човника. Маленький, зігрітий пальцями, він уже лишив на шкірі червоний слід. Із маминих речей узяти з собою їй дозволили лише його.
— Я дала згоду, — промовила вона. — Батько віддав перевагу своїй фамілії, а не мені. Але я не дам їм потім розповідати, ніби до столу мене приволокли силоміць.
Павло нарешті підвів голову.
— Лено…
— Тату, зараз не треба.
Віктор кивнув, ніби більше пояснень йому не було потрібно. Юлія спустилася на сходинку й тицьнула камерою майже йому в обличчя.
— Помилуйтеся! Спадкоємиця Гончарів і нічліжник із занедбаної лісопилки. Чудові молодята!
Він відвернувся від об’єктива. Олена ступила між ним і сестрою.
— Припини знімати.
— Уже заступаєшся?
— Мені він нічого лихого не зробив.
— Ще встигне.
— А ви вже зробили.
Телефон у руці Юлії опустився. Оксана від злості зблідла.
До клубу підкотив старий автобус; мотор стих, двері нікого не випустили. Крізь мокре скло Олена розгледіла на останньому сидінні чоловіка в темному пальті: він розмовляв телефоном. Віктор кинув погляд у його бік, чоловік ледь схилив голову. Цей короткий обмін вона помітила.
— Ви знайомі?
— Зараз для мене ясно одне: лишати вас тут не можна.
Знявши куртку, він укрив їй плечі. Від тканини війнуло димом і сосновою корою, а ще дорогим тютюном — дивним запахом для одягу селищного злидаря.
Потім Віктор узяв її на руки. Юлин наказ і чужі камери тут були ні до чого: у білої туфлі відламався підбор, попереду лежало глибоке багно. Він поніс Олену до лісової дороги. Вона обхопила його за шию, тримаючись, і тихо спитала:
— Хто ж ви?
Віктор глянув на неї, але перш ніж устиг відповісти, у нагрудній кишені завібрував телефон. Екран на мить опинився перед Оленою. Чотири слова: «3 мільярди підтверджено, шефе»…
