Напередодні о пів на шосту ранку її розбудили рипучі дошки підлоги на другому поверсі. Будинку Гончарів на околиці Кленівця було майже 100 років. Різьблені лиштви потребували фарби, зимовий сад протікав, а ліпнина в їдальні трималася на чесному слові. Оксана, однак, охоче розповідала гостям про губернаторів і промисловців, яких приймали в цих стінах.
У день важливого візиту вона незмінно замовляла квіти, затуляла портьєрами тріщини й веліла Олені начищати срібло: нехай блиск заступить порожні рахунки. Сьогодні чекали на Миколу Ткача. Столичного інвестора — так представляла його Юлія.
Олена спустилася на кухню. Куховарка лежала хвора, покоївку Оксана відпустила після прохання виплатити затриману зарплату. Замість допомоги на столі чекав список із 37 доручень: скатертини випрасувати, пироги забрати, келихи перерахувати, гостьову кімнату приготувати, старі фотографії прибрати. До столу без запрошення не виходити.
Поставивши чайник, Олена вийняла з шухляди човник. Він цілком уміщався в долоні, важкий, як маленька праска. На латунному боці ще можна було розібрати: «Кленовецький льонокомбінат № 17». Раніше ця річ стояла на письмовому столі Клавдії Гончар.
— У нашому ремеслі нитка сама знайде шлях, — казала мама. — Аби тільки чужі руки не затягли її надто туго.
Мати померла після недовгої хвороби, коли Олені було чотирнадцять. Через рік у домі оселилася Оксана; ще за рік Олена вже звикла просити дозволу навіть перед тим, як відчинити вікно.
— Знову ця залізяка?
Мачуха зайшла в шовковому халаті. Без макіяжу обличчя не молодшало — лише ставало жорсткішим.
— Я витирала шухляду.
— Прибери її сьогодні з очей. Ще подумає Микола, що ми старим крамом торгуємо.
— Вона лишилася від мами.
— Для пам’яті можна знайти місце подалі від цукру.
Олена опустила човник у кишеню фартуха.
— За десять хвилин подам сніданок.
— За п’ять. Павло всю ніч не склепив очей.
— Комбінат?
Оксана зупинилася.
— Тебе ніхто не просив розпитувати.
— Я займаюся рахунками. Банк учора надіслав вимогу.
— Переписувати цифри між таблицями — ще не означає керувати підприємством.
Олена не відповіла. Останні три роки вона вела переговори з постачальниками льону, розраховувала зміни, шукала кошти на зарплати. Батько ставив підписи, Оксана приймала гостей. Самій Олені в платіжних відомостях відводили посаду помічниці діловода.
Вона наливала каву, коли з’явився неголений Павло із синім банківським конвертом.
— Микола приїде? Це точно? — звернувся він до дружини.
— Юлії щойно надійшло повідомлення: він уже на трасі.
— До п’ятниці треба закрити кредитну лінію. Інакше банк заблокує розрахунковий рахунок.
— Отже, сьогодні усміхайся. Ткач давно придивляється до виробництва в області. Стане родичем — не дасть нам піти на дно.
Павло перевів погляд на доньку.
— Про банк нікому не кажи.
— Ваші справи я не обговорюю.
— Наші, Олено. Ти ж теж Гончар.
Чому про прізвище згадували лише тоді, коли їй доручали берегти чужі таємниці? Вона стримала і це запитання.
До полудня столи вкрили білими скатертинами, у зимовому саду засвітилися гірлянди, біля каміна виставили фотографії комбінату, зроблені за Клавдії. Дім змінився. Лише один знімок Оксана наказала прибрати: колишня господиня біля верстата, поруч робітники. Його Олена віднесла до себе.
За Миколою Ткачем водій відчинив дверцята чорної машини з темним склом. Коли автомобіль від’їжджав, Олена помітила на склі маленьку наліпку прокату.
Гостеві личило темне пальто поверх білої сорочки. На зап’ястку поблискував важкий браслет годинника, спокійна усмішка доповнювала доглянуту вроду — таку, якій встигають повірити ще до першого слова.
Юлія не поспішаючи зійшла сходами, даючи роздивитися сукню.
— Дочекалися! Ще трохи — і відправили б за вами пошуковий гелікоптер.
— Для вас я готовий був сам сісти у дворі.
Оксана засміялася надто голосно.
Пальта гостей приймала Олена; вона ж розносила келихи й наглядала, щоб батько не захопився випивкою. Поки Павло говорив про підприємство, Микола майже не дивився на Юлію, зате до Олени обернувся двічі. Коли вона замінювала графин, він спитав:
— Ви працюєте на комбінаті?
— Із паперами часом допомагає, — випередила її Оксана.
— Учора помилку в собівартості знайшла, — несподівано вставив Павло. — Добру суму нам зекономила.
Олена помітила стиснуту в руці мачухи серветку.
— Виходить, найважливіша людина тут із тацею? — усміхнувся Микола.
— Найважливіша людина за цим столом — Юлія, моя донька.
— Я лише хотів похвалити.
— Олена не любить, коли на неї дивляться, — сказала Юлія. — Правда ж, сестричко?
— Мені більше до вподоби розмова по суті…
