Микола підняв келих.
— Тоді поясніть, що зі старою фарбувальною лінією. Чув, лише вам відомо, чому її не можна здати на брухт.
— Звідки ви це дізналися? — здивувався Павло.
— Готуюся вкладати гроші.
Олена розповіла про фундамент першої фабрики, на якому стояла лінія, і старий водогін поруч. Під час демонтажу завалилася б стіна сусіднього цеху; ремонт коштував дешевше. Говорила вона не більш як три хвилини, а Микола не перебив жодного разу.
Щойно вона закінчила, Юлія перекинула вино на скатертину.
— Ах, як незручно вийшло. Лено, дай чисту серветку.
Навіть усмішкою вона вже не намагалася зображати сестринську теплоту.
Після вечері Микола захотів оглянути зимовий сад. Юлія взяла його під руку, а Оксана притримала Олену біля дверей.
— За десять хвилин подаси їм каву.
— Попросіть когось іншого.
— Ти забула, що покоївки немає?
— Залишу тацю біля дверей.
Мачуха нахилилася до неї.
— Зробиш саме те, що я веліла.
Рівно за десять хвилин Олена прийшла з кавою. Зимовий сад виявився порожнім. За запітнілими шибками темнів двір, по даху бігла вода. Вона поставила тацю й повернулася йти — з-за пальми виступив Микола.
— Ховаєтеся від мене?
— Працюю. У себе вдома.
— Дім належить вашому батькові. А от становище фабрики, здається, розумієте тут тільки ви.
— Інвестиції обговорюйте з татом.
Він підійшов ближче.
— А якщо мене цікавить розмова з вами?
Олена відступила. За її спиною розчахнулися двері: Оксана, Юлія, Павло. Сестра тримала телефон, запис уже йшов.
— То ось чому ти все крутилася біля нього! — сказала Юлія.
— Мене відправили подати каву.
— Я веліла залишити її зовні, біля дверей, — спокійно заперечила Оксана.
З обличчя мачухи Олена зрозуміла: жодної помилки тут не було. Їй належало сперечатися з версією, заготовленою заздалегідь.
— Ви наказали мені зайти.
— Павле, чув? У моєму домі мене ж оголошують брехухою!
Микола підняв руки.
— Ви неправильно зрозуміли. Олену затримав я.
— Не називайте її так запросто, — урвала його Юлія.
— Мені треба було дещо спитати про виробництво.
— Обов’язково наодинці, в темряві?
Павло подивився спершу на гостя, потім на дружину. З їдальні за стіною долинали музика й сміх. За п’ять хвилин йому належало виголосити промову про гідність прізвища.
— Олено, піднімися до себе.
— Тату, я ні в чому не винна.
— Іди. Я сказав.
Вона йшла вгору сходами й усе ж почула шепіт Оксани:
— Дізнаються люди — Микола не захоче мати з нами справу. Банк закриє комбінат. До ранку ти мусиш усе владнати.
Роками після кожної жорстокості Олену змушували пояснювати, за що вона її заслужила. Тепер навіть власна пам’ять здавалася ненадійною. А раптом і справді слід було залишити каву біля дверей? А раптом усмішка вийшла надто теплою, а чужі ревнощі викликала вона сама? Так непомітно змінювався внутрішній слух: вона заперечувала те, що сама бачила й чула, ставала суворою вартовою власної в’язниці.
У кімнаті Олена виклала латунний човник на підвіконня. Завібрував телефон: Юлія надіслала фотографію Миколи за столом. Під знімком стояло: «До ранку тебе тут не буде».
Після півночі прийшов батько. Із тим самим синім конвертом у руці він зупинився на порозі, ніби затриматися в кімнаті покійної дружини було страшно.
— Збери найнеобхідніше.
Олена не відразу його зрозуміла.
— Мені їхати? Куди?
— В Озерний Ліг.
— Навіщо?
Павло потер обличчя долонею.
— Оксана домовилася з чоловіком. Він готовий одружитися з тобою.
Вона чекала усмішки, поправки: не те сказав, не так висловився. Батько дивився в підлогу.
— Чоловіка я не шукаю.
— Зараз доводиться думати не про одну тебе. Микола хотів запропонувати Юлії вийти за нього. А сьогодні поїхав раніше часу. Ще невідомо, чи побачимо ми його знову.
— Бо Оксана розіграла цю сцену.
— Не починай.
— Ви їй повірили?
— Своїм очам.
— Ви бачили тацю в мене в руках? І кімнату, куди вона наказала мені зайти?
Папір хруснув у стиснутій руці Павла.
— У комбінату 180 мільйонів боргу перед банком. Відмовиться Ткач від переговорів — п’ятсот людей лишаться роботи. Не можу я зараз розбирати ваші погляди й слова. Треба покласти край розмовам.
— Видасте мене за першого-ліпшого, і розмови скінчаться?
— Я знаю, про кого йдеться. Живе біля старої лісопилки, береться за поденну роботу, коли вона є. За словами Оксани, він погодився.
— Ви самі з ним хоч поговорили?
— Олено, не ускладнюй усе…
