Вона підвелася.
— Незнайомий чоловік потрібен мені для того, щоб вам легше було пояснити Миколі моє зникнення.
— У тебе з’явиться можливість жити окремо.
— Не видавайте вигнання за можливість.
Батько глянув на неї. Провина була в цьому погляді, готовності змінити рішення — ні.
— Грошей я дам. Пізніше все вляжеться, знайдемо вихід.
— Який? Оформите розлучення й знову поставите мене на кухню?
— Прямо як твоя мати говориш.
— А ви поводитеся так, ніби її й не було.
Павло здригнувся.
— Не смій так казати.
— Чому? Мама не дала б вам так зі мною вчинити.
Він переступив поріг, але біля фотографії Клавдії на комоді зупинився.
— Твоя мати слухала серце. На мені відповідальність за людей.
— На роботі — за людей, тату. Тут — за вашу доньку.
За дверима шаруділо: Оксана підслуховувала. Павло обернувся й понизив голос.
— О 7:00 приїде машина. Реєстраторка знає. Прошу, не погіршуй.
— Для кого?
Відповіді вона не дістала.
Уранці Юлія жбурнула принесену прокатну сукню на ліжко й розчахнула шафу.
— Бери небагато. Там усього одна кімната.
— Ти бачила нареченого?
— Улітку їздили з мамою в Озерний Ліг. Він біля магазину колоди тягав, на лавці спав. Волосся як вороняче гніздо, сорочка вся в землі. Чим не пара?
— Чого це він погодився?
— Мама, мабуть, гроші пообіцяла.
— І в скільки оцінили моє життя?
Юлія подивилася на неї в дзеркало.
— Дешевше за Миколу з його контрактом.
Олена зібрала дві кофти, білизну й теплі шкарпетки, поклала фотографію матері. Човник сховала в кишеню. Внизу мачуха чекала вже в пальті.
— Залиш телефон.
— Не залишу.
— Там усе одно немає зв’язку.
— Тоді й вам він заважати не буде.
Оксана простягла руку. Вперше Олена не послухалася: обійшла її й попрямувала надвір.
У дорозі Павло тричі пробував заговорити, але щоразу замовкав. Юлія писала Миколі, старанно демонструючи усмішку екрану. Оксана телефоном підганяла когось із сільської адміністрації: закінчити все треба було до обіду.
В Озерному Лозі йшов мокрий сніг. Кілька будинків стояли вздовж старої дороги, далі починався ліс. Біля ґанку різко-блакитного клубу вже зібралися люди. Олені обіцяли реєстрацію без публіки.
— Звідки стільки народу? — спитав Павло.
— Родині потрібні свідки, — відповіла Оксана, поправляючи комір.
— Ми домовлялися обійтися без галасу.
— От якщо Олена відмовиться, тоді й буде галас.
Віктор чекав у коридорі біля вікна. Спершу Олена побачила широку спину в темній сорочці, брудні черевики. Біля нього стояла сухенька старенька, пов’язана сірим пуховим платком.
Він повернувся. Олена приготувалася зустріти порожній або п’яний погляд, а зустріла зібраний, уважний. Так дивився б чоловік, який заздалегідь відзначає всі двері й знає, хто стоїть позаду.
— Олена. Віктор, — представила їх Оксана. — Розмови необов’язкові. Поставите підписи, і годі.
— Для мене обов’язкові.
Мачуха застережливо глянула на нього. Олена наблизилася.
— Вам дали гроші?
Павло шумно видихнув.
— Лено, будь ласка.
— Мені потрібна відповідь.
Віктор глянув на Оксану й знову на Олену.
— Гроші пропонували.
— Ви взяли?
— Ні.
— Тоді чому погодилися?
— Почув ваше ім’я.
— Ви мене знаєте?
— Ми не знайомі.
— Буває, дівчинко, ім’я приходить раніше за людину, — неголосно промовила старенька.
— Тамаро Федорівно, до вас не зверталися, — обірвала її Оксана.
Віктор відчинив двері до реєстраторки.
— Скажете «ні», Олено, — ніякого весілля.
Оксана засміялася.
— А йти їй куди? Вдома її не чекають. І на комбінаті місця немає.
Олена подивилася на батька.
— Так і є?
Павло довго мовчав.
— Поживи окремо, поки все не вляжеться.
— Працювати мені теж заборонили?
— Без тебе бухгалтерія впорається.
Він позбавляв її більшого, ніж даху над головою. Робота була останнім приводом вставати вранці й переконувати себе, що родина ще потребує її.
Олена зайшла до кабінету. Реєстраторка квапилася, читала, не відриваючись від паперів, гортала їх так, ніби йшлося про продаж старого сараю. Віктор відповідав небагатослівно. Перед підписом він знову звернувся до Олени:
— Ви точно вирішили?
— У шлюбі я не певна. Але туди, де мене щойно скасували, не повернуся. У цьому сумнівів немає…
