Вона підписала документ.
Оксана після реєстрації звеліла винести столи до ґанку. З’явилося дешеве шампанське, Юлія ввімкнула музику з телефона, Олені вручили штучні ромашки.
Подальше потім не раз поверталося до неї уві сні: люди, що сміються, камери, відламаний підбор, куртка на плечах — і повідомлення про 3 мільярди.
Майже п’ять хвилин Віктор ніс Олену лісовою дорогою. Діставшись сухого місця, опустив її на землю й простягнув руку.
— Зможете тепер іти?
— Так. А де ваш автобус?
— Який ще автобус?
Олена вдивилася в нього.
— Біля клубу стояв. Там сидів чоловік у пальті.
— Мабуть, рейсовий. А чоловік — пасажир.
— Він кивнув вам.
— Буває, люди вітаються.
— І повідомлення на екрані теж випадковість?
Віктор зупинився.
— Отже, прочитали. Чотири слова, а ви вже дізналися більше, ніж я збирався сьогодні розповісти.
— За мене сьогодні вирішили все: що мені знати, де жити й за кого виходити. Не треба робити те саме.
— Ви маєте рацію, — відповів він, опустивши очі. — Тільки якщо я зараз розповім усе, ви станете ще небезпечніші.
— Для кого я небезпечна?
— Для тих, хто певен, що захистити вас нікому.
— У вас репліки ніби з поганого детективу.
У його погляді майнула усмішка.
— Зате ви ще здатні злитися. Радію, що це у вас лишилося.
За занедбаною лісопилкою показалася сторожка: один поверх, два невеликі вікна, перекошений ґанок. Олена не чекала такої чистоти всередині. Біля залізної печі були рівно складені дрова, на полиці сусідили книжки про будівництво, економіку й народні промисли. На столі лежали ніж, дві кружки й закритий ноутбук — ані подряпини.
Провівши пальцем по кришці, Олена сказала:
— Непогана техніка для людини без грошей.
— Чужа.
— Дали попрацювати?
— Хто? Один знайомий.
— Пасажир у пальті?
— Умієте ви пов’язувати подробиці.
— Раніше мені за це платили.
Віктор поставив чайник.
— Тут усього одна кімната, вона ваша. Замикається зсередини. Я влаштуюся в майстерні.
— Але там холодно.
— Там теж є піч. І чоловік я вам лише за документами, жодних прав на вас це мені не дає.
Вузол, що стягував Олену весь день, потроху слабшав.
— Дякую вам.
— За звичайне ставлення дякувати не треба.
Після стуку в двері зайшла Тамара Федорівна. У принесеному кошику були картопля, молоко в банці, солоні огірки й половина житнього хліба.
— Молодятам треба поїсти, хто б не затіяв це недобре весілля.
— Я розрахуюся, — пообіцяв Віктор.
— Спершу відвикни записувати будь-яку допомогу в борги.
Оглянувши Олену, старенька веліла:
— Знімай сукню, поки не застудилася.
— Перевдягтися нема в що. Іншої спідниці немає.
— Я принесу. Зростом ми з твоєю мамою були однакові.
Олена завмерла.
— Ви були знайомі?
Тамара Федорівна подивилася на Віктора.
— Вона якось приїздила сюди, на лісопилку. Багато часу минуло.
— У якій справі?
— Забула вже.
Надто квапливо вона це сказала. Олена вийняла латунний човник.
— Від мами в мене лишилося ось це.
Старенька зблідла; здригнулася рука, що тримала кошик.
— Звідки він у тебе?
— Знайшла в її столі. А що означає номер?
— Так на заводі позначали.
— Ви впізнали позначку.
— Таке з пам’яті не викреслиш.
Віктор прийняв у Тамари Федорівни кошик.
— Сьогодні не треба.
Цього Олені вистачило. Вони домовилися мовчати, і мовчали про неї.
— Ще до реєстрації ви обоє знали, кого вам привезуть.
— Мені було відоме ваше ім’я, — відповів Віктор.
— А їй знайомий човник.
— Олено, я не вимагаю довіри в перший же вечір.
— Зручно влаштувалися. Вам дозволено мовчати, мені належить радіти, що є двері із замком.
Віктор не заперечував. Тамара Федорівна сказала неголосно:
— Не віддавай свою злість, дівчинко. Зараз на неї надійніше спертися, ніж на страх.
Коли старенька пішла, Віктор спік картоплю. Хліб він розламав так, що Олені дісталася більша частина.
— Собі не залишите?
— Я вдень пообідав.
Подивившись на порожню полицю, вона спитала:
— Де ж?
— Не пригадаю.
— Тобто не обідали.
Вона поділила хліб порівну.
— Не варто, — сказав Віктор.
— Раз уже граємо в родину, давайте бодай не брехати одне одному через останній шматок.
— Нехай буде так…
