Він узяв свою половину.
Сон довго не приходив до Олени. Вітер розгойдував гілку, і та стукала по даху; з-за дверей майстерні кілька разів долинув рип підлоги. Потім звуки стихли.
Уранці Віктор сидів на ґанку зі зламаною туфлею. Маленькі гвинти вже тримали підбор, а зверху він приклеював тонку пластинку шкіри.
— Хто навчив вас лагодити взуття?
— Коли поживеш сам — перестанеш викидати все, що зламалося.
— І людей?
— Їх передусім.
Він віддав туфлю. Олена взулася, пройшлася кімнатою: підбор тримався міцніше, ніж раніше.
— Дякую.
— Із магазину сьогодні доставлять чоботи.
— Чим ви заплатили?
— Тим, що заробив.
— На якій роботі?
— На лісопилці.
— Вона сім років не працює.
Відповіді не було.
— Брехун із вас не дуже.
— Раніше рідко доводилося.
— Тепер тренуєтеся на мені?
Відклавши викрутку, Віктор сказав:
— Ні. Хочу довести до кінця те, що почав ще до знайомства з вами.
— І що ж?
— З’ясувати, хто в Кленівці годується чужим коштом.
Продовжити розпитування Олена не встигла. Три жінки з відрами підійшли до хвіртки й зупинилися там, де кожне слово було чути.
— Вікторе, а твоя-то воду носити навчена? — гукнула одна.
— Такими ручками тільки персні носити! — озвалася друга.
Третя звернулася до Олени:
— Недовго панянка добиралася до злиденного двору.
Олена взяла порожнє відро.
— Криниця де?
Жінки рушили дорогою, сміючись. Біля криниці вони навмисне голосно заговорили про сукню й зламаний підбор. Перейшли до майстерні: Віктор, мовляв, ночує там, бо навіть дружині став нестерпний. Олена набирала воду мовчки, але слова про гарну служницю, що дісталася злидареві, змусили її поставити відро.
— У служниці він мене не кликав.
— А на стіл що поставить? Кору?
— Що заробить. Не заробить — поділимо те, що є.
— Уже «ми»!
— Вам смішний чоловік, який нічого чужого не взяв. А вчора люди в дорогих костюмах позбавили мене дому. На мою думку, бідність ви шукаєте не там.
Усмішки в жінок зникли.
Страх в Олени лишився; за ніч вона не стала іншою. Але, заступившись за Віктора, вперше змогла відділити правду від сорому, який їй нав’язували. Бути доброю більше не означало терпіти все підряд: тепер вона сама вибирала, кого захистити.
Повертаючись, Олена побачила біля лісопилки свіжі сліди дорогих шин. Біля майстерні чекала коробка без цінника, а поруч — нові гумові чоботи, точнісінько її розміру.
— Від знайомого? — спитала вона.
Віктор кивнув.
— Який подорожує рейсовим автобусом у пальті?
— Може бути.
— Незвичні в нього звички.
— Робота непроста.
— А ваша?
Він подивився в бік лісу.
— Ще два дні — і тим, ким я зараз вам здаюся, вже не буду.
Увечері Віктор пішов по дрова. Повернувся затемна, із сухим сосновим кряжем на плечі: двом звичайним чоловікам довелося б котити такий по землі. Поставивши його біля майстерні, він помітив Олену біля вікна.
— Ви сидите без світла.
— Дивилася, хто ще сюди приїжджає.
— Удалося когось побачити?
— Сіру машину. Під’їхала до воріт, трохи постояла й поїхала.
Віктор зняв рукавички. Бруду під нігтями майже не лишилося, зате тепер Олена розгледіла білий тонкий шрам на мізинці й слід від персня. Тамара Федорівна казала, що одружений він ніколи не був.
— Ви ховаєтеся?
— Так.
Нарешті він відповів прямо.
— Поліція шукає?
— Ні.
— Кредитори?
— Борги не мої.
— Отже, люди, яким ви винні?
— Швидше навпаки.
Зайшовши до сторожки, Віктор зачинив віконницю.
— Почуєте сьогодні три стуки — не відчиняйте.
— А два?
— Тамара Федорівна. Вона вічно збивається з ліку.
— Вікторе, послухайте, що ви кажете. Я в лісі, поруч чоловік із повідомленнями про мільярди, а тепер ще й таємні стуки!
— Розумію, яке враження справляю.
— То поясніться.
Він підійшов до столу, але тут задзвонив телефон. Глянувши на екран, Віктор пішов у майстерню. Олена не пішла слідом — відчинила кватирку. Тонка стіна пропускала голос.
— Дмитре, не відкривайте банківську лінію, поки незалежний керівник не поставить підпис. Ні, Гончару знати рано: спершу погасіть вимогу. Рада підтвердила 3 мільярди. Добре. Термінал — на «Північний шлях». Микола Ткач ще не поїхав? Залиште його. Нехай зустрінеться з тими, кого ошукав…
