— Де папери? Батько підпише. Тільки пообіцяй, що після цього все закінчиться.
Із задніх дверей першого позашляховика вийшов Кирило Горленко. Я впізнала його за фотографією з папки Алли: високий, сухорлявий, сивуватий, у дорогому сірому костюмі, зі шрамом на щоці. Він не метушився, не підвищував голос, не розмахував руками. Йому й не треба було. Від нього йшла така впевнена жорстокість, що поруч із ним навіть Семен здавався дрібною, галасливою комахою.
Горленко підійшов до воріт і подивився на батька так, ніби оцінював не людину, а річ.
— Відчиняй, — сказав він Семену. — Не влаштовуватимемо передачу майна на вулиці. Забагато вікон.
Семен квапливо зняв замок. Двоє людей Горленка увійшли першими. Один схопив батька за лікоть, другий штовхнув мене плечем.
— Обережніше! — вирвалося в мене.
— Мовчати, — кинув бандит.
Вони провели нас у двір. Хвіртка за спиною зачинилася, і я раптом дуже ясно відчула: ми всередині клітки. На ґанку стояли старі дерев’яні стільці, які мама зазвичай виносила влітку. На один із них силоміць посадили батька. Я залишилася поруч, стискаючи кулаки так, що нігті впилися в долоні.
Горленко закурив сигару, навіть не дивлячись на мене.
— Семене, діставай папери. У мене немає настрою витрачати ранок на сімейну драму.
Семен розкрив папку, витягнув аркуші й ручку, поклав перед батьком.
— Довіреність, відмова, підтвердження передачі. Підпишеш тут, тут і на останній сторінці. Швидко.
Люди Горленка, вийшовши з машин, одразу зайняли простір так, ніби робили це сотні разів. Один став біля повороту, другий перекрив тротуар, третій оглянув сусідні вікна. Їхні рухи були лінивими лише зовні. Насправді кожен контролював сектор, і я зрозуміла, чому Роман так наполягав на маскуванні. З’явися тут звичайна патрульна машина, вони зникли б за хвилину або відкрили б вогонь, не чекаючи пояснень.
Семен на їхньому тлі виглядав особливо жалюгідно. Він намагався триматися господарем становища, кидав батькові образи, усміхався мені, але очі в нього бігали до Горленка. Його радість була радістю боржника, який привів кредиторові здобич і сподівається, що тепер його не чіпатимуть. Я майже фізично відчувала жадібність, що йшла від нього, змішану з панічним страхом.
Горленко ж майже не дивився на Семена. Він оцінював будинок, двір, нас із батьком, відстань до вікон, відкритість вулиці. Від його спокою мороз ішов по шкірі. Така людина не кричить, бо звикла, що за нього кричать інші. Не поспішає, бо впевнена: час належить йому. Я змушувала себе запам’ятовувати його фрази, хоча знала, що мікрофон усе записує. Запам’ятовування допомагало не розсипатися.
Коли хвіртка зачинилася за нами, я кинула швидкий погляд на далекий фургон. Він стояв там само, без руху. Двірник біля сусіднього будинку продовжував мести, навіть не підвівши голови. Ця неможлива буденність була частиною плану, але для мене вона виглядала майже жорстоко. Хотілося закричати: «Ну ж бо, ви де?» Але кодова фраза мала пролунати лише в потрібну секунду. До неї ми були самі.
Поки ми чекали машини, я намагалася розглядати вулицю як звичайний пейзаж, але погляд усе одно вихоплював потенційні загрози. Відчинене вікно навпроти, тінь за фіранкою, повільно їдучий велосипедист, припаркований фургон. Усе могло бути частиною плану Романа або частиною плану Горленка. У цьому й полягала найболючіша невизначеність: порятунок і небезпека виглядали однаково, якщо не знати, хто по який бік.
Батько взяв ручку, але не відразу опустив її до паперу. За планом він мав опиратися рівно настільки, щоб змусити їх сказати головне. Я бачила, як тремтять його пальці, і боялася, що моє серце не витримає цих секунд…
— Звідки мені знати, що після підпису ви залишите мою сім’ю в спокої? — спитав батько. Голос у нього був слабкий, але в ньому звучала гідність, яку не могли знищити ні мокрий картон, ні чужі погрози. — Ви вже вигнали нас із дому. Чому я маю вірити злочинцям?
Семен спалахнув.
— Старий, ти зараз не в тому становищі, щоб торгуватися.
Горленко підняв руку, і Семен замовк так різко, ніби йому перекрили повітря. Кирило нахилився до батька. Його обличчя стало майже лагідним, і від цієї лагідності було страшніше.
— Степане, ти не розумієш правил. Я не прошу довіри. Я пропоную тобі шанс дожити день без зайвого болю.
Він клацнув пальцями. Чоловік, який стояв за спиною батька, дістав складаний ніж. Метал клацнув сухо, остаточно. Лезо лягло до батькової шиї. Маленька крапля крові виступила там, де вістря натиснуло на шкіру…
