Біля воріт я побачила подряпини на металі там, де в ніч виселення Руслан замикав замок. Раніше ці сліди здалися б мені слідами насильства. Тепер я бачила в них сліди поспіху, відчаю, продуманого грубого спектаклю. Усе навколо змінювало сенс: кинуті речі були не знущанням, а спробою дати батькові портфель; крики — не ненавистю, а сигналом сусідам; холодне обличчя — маскою, що тримала вбивць на відстані.
Дзвінок Семену дався важче, ніж я думала. Щоб зіграти зламаність, мені довелося знову впустити в голос ту жінку, яка вночі йшла з валізою. Я згадала картон, мамині губи, порожній погляд Руслана — і сльози прозвучали справжніми. Семен повірив саме тому, що біль не був фальшивим. Різниця була лише в тому, що тепер я керувала ним.
Після дзвінка батько тихо спитав:
— Ти впевнена, що Руслан живий?
Я подивилася на вологий асфальт.
— Роман сказав, що його вивели з-під прямого нагляду. Він має бути поруч із групою. Але поки я його не побачу, я ні в чому не впевнена.
Батько кивнув. Ми обоє не стали говорити, чого боїмося. Деякі страхи стають сильнішими, якщо дати їм слова.
Перед виходом до будинку Роман попросив мене ще раз повторити послідовність. Я повторила: підійти до воріт, подзвонити Семену, звучати зламано, не сперечатися з людьми Горленка, не вимовляти код до прямої погрози зброєю. Він слухав, не перебиваючи, потім сказав: «Головне — не намагайтеся бути сміливішою, ніж треба. Ваше завдання не перемогти їх у розмові. Ваше завдання — дожити до моєї команди». Ці слова, як не дивно, заспокоїли. Від мене не вимагалося неможливого героїзму. Вимагалося витримати роль.
Батько теж вчив свою роль, хоча називав це не роллю, а останнім обов’язком. Він мав сумніватися, ставити запитання, тягнути час, але не провокувати так, щоб його вдарили раніше. Ми проговорювали репліки майже пошепки, як школярі перед важким виступом. Мама слухала й весь час заплющувала очі. Напевно, вона уявляла кожну фразу на ділі й заздалегідь страждала від того, що не зможе бути поруч. Але якби вона була поруч, Семен міг би використати її проти батька. Тому її безпека теж стала частиною плану.
Семен клюнув. І разом із ним до будинку мав прийти чоловік, якого всі боялися вимовляти вголос…
Очікування виявилося гіршим за сам страх. Ми з батьком сиділи на бетонному виступі біля воріт. Я бачила порожню вулицю, вологий асфальт, фургон із доставкою води біля далекого будинку, двірника, який ліниво водив мітлою по тротуару. Тепер я знала: серед цієї буденної картини заховані озброєні люди Романа. Але очі все одно шукали форму, мигалки, хоч якийсь знак захисту — і не знаходили.
— Дихай рівніше, — тихо сказав батько.
Я здивовано подивилася на нього. Він сам був блідий, але голос тримав.
— Я намагаюся.
— У дитинстві ти так само дихала перед іспитами, — несподівано сказав він. — Глибоко-глибоко, а потім усе одно забувала половину від хвилювання.
Я ледь не розсміялася, але сміх застряг.
— Тату, зараз не іспит.
— Знаю. Тому й кажу: не забувай головне. Кодову фразу пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
Хвилини тяглися, як липка смола. О сьомій п’ятнадцять нічого не відбувалося. О сьомій тридцять — теж. Мені здавалося, Семен щось запідозрив. Може, Горленко вирішив не їхати особисто. Може, Руслана вже викрито. Може, все, що ми вигадали, надто красиве для справжнього життя.
О сьомій сорок п’ять тишу розірвав рев двигунів. У кінці вулиці з’явилися три чорні позашляховики. Вони йшли швидко, нахабно, ніби не їхали житловим селищем, а входили на захоплену територію. Машини різко загальмували біля воріт. Двері розчинилися майже одночасно.
Спочатку вийшли люди. Шестеро кремезних чоловіків у темних куртках, із важкими руками й порожніми обличчями. Один тримав металеву биту, в іншого з-під поли куртки блиснула руків’я довгого ножа. Вони зайняли вулицю з обох боків, відрізаючи нам шлях.
Семен вибрався з першої машини зі шкіряною папкою в руці. Він виглядав майже святково: свіжа сорочка, пригладжене волосся, задоволена усмішка.
— Доброго ранку, сімейство, — протягнув він. — Ну що, картон набрид?
Я опустила погляд, зображаючи покірність…
