— Мікрофон далекого радіуса, — пояснив Роман. — Закріпимо під коміром. Моя група слухатиме все з машини неподалік. Візуальне спостереження теж буде. Але вам доведеться триматися до кодової фрази. Раніше ми не ввійдемо, інакше адвокати Горленка спробують розвалити затримання.
— А якщо вони вдарять батька раніше? — спитала я.
— Ми не допустимо тяжкої шкоди, — відповів він. — Але так, кілька секунд будуть вашими найдовшими секундами.
Ранок видався блідим і холодним. Дощ припинився, але в повітрі висіла волога імла. Я одяглася просто: щільна темна куртка, штани, взуття, в якому можна бігти. Батько вдягнув картату сорочку; руки в нього ледь тремтіли, коли я кріпила мікрофон під коміром. Я розгладила тканину, перевірила, чи не видно пристрою, і раптом не витримала — притулилася чолом до його плеча.
— Тату, я мала придумати інший спосіб.
Він погладив мене по волоссю.
— Ти придумала єдиний спосіб, який у нас є. Не бійся за мене більше, ніж треба. Я старий, але не ганчірка.
Мама залишилася в машині біля маленького парку за два квартали від будинку. Так було безпечніше. Вона обіймала нас обох довго, ніби відпускала не на операцію, а в невідомість.
— Що б не почула, не виходь, — повторила я. — Навіть якщо будуть крики, скло, постріли. Двері зачинити. Телефон тримати в руці. Поліція поруч.
— Я зрозуміла, — мама кивала крізь сльози. — Ідіть. Я молитимусь.
Ми з батьком пішли до будинку пішки. На вулиці було надто тихо. У палісаднику біля батьківського дому трава підросла, квіти, які мама так любила, поникли після дощу. На воротах висів чужий навісний замок. Ця дрібниця зачепила сильніше, ніж я очікувала: ніби на наше життя повісили залізяку й вирішили, що тепер усе належить іншим.
Я дістала телефон, знайшла номер Семена. Перед дзвінком глибоко вдихнула й змусила обличчя стати розгубленим, голос — слабким. Треба було грати жінку, зламану страхом.
— Так? — Семен відповів хрипко, ніби його витягли зі сну.
— Семене… — я дозволила голосу здригнутися. — Це Юлія.
— Овва. Горда дружина згадала мій номер?
— Ми здаємося, — сказала я і додала схлип. — Будь ласка, зупини своїх людей. Батькові погано. Ми не можемо більше ховатися. Він підпише все, що треба. Забирайте будинок. Тільки залиште нас у спокої.
На тому кінці стало тихо. Потім Семен тихо розсміявся.
— Нарешті заговорила розумно. Де ви?
— Біля воріт батьківського дому. Замок висить. Нам холодно.
— Стояти там. Нікуди не йти. Я приїду з паперами. І з людиною, яка хоче переконатися, що ти не граєш. Якщо надумаєш кричати або дзвонити не туди, твій батько не дійде навіть до ґанку. Зрозуміла?
— Зрозуміла. Будь ласка, швидше.
Я скинула виклик. За кілька секунд прийшло повідомлення з невідомого номера: «Звук чистий. Візуальний контакт є. Група на позиціях». Я прибрала телефон і подивилася на батька. Він лише кивнув.
Роман докладно пояснив, як виглядатиме операція. Зовні — жодних мигалок, жодних людей у формі, нічого, що могло б сполохати Семена. Сусідній фургон, двірник, чоловік із собакою, пара робітників біля кабельного люка — усе це мало стати прикриттям. Одна група займе будинок навпроти, друга — задній проїзд, третя буде в машині неподалік. Я слухала і вперше за дні відчула, що хаос можна перетворити на схему.
Але схема не скасовувала людського жаху. Мама весь час питала, чи не може замість батька вийти хтось інший, чи можна підробити голос, чи можна підписати щось несправжнє й заарештувати їх пізніше. Алла терпляче пояснювала: потрібна реальна спроба примусу саме власника. Батько слухав мовчки, а потім сказав мамі: «Любо, якщо я сховаюся за чужу спину, як потім подивлюся Руслану в очі?» Після цього вона більше не сперечалася, лише міцніше тримала його руку.
Перед світанком я дістала із сумки банківську книжку й поклала перед Руслановим записом, ніби ці дві речі були двома сторонами його серця: докази і турбота. Батько довго дивився на своє ім’я на обкладинці, потім накрив книжку долонею. «Він думав про мене краще, ніж я про нього», — сказав він. У цих словах було стільки сорому, що я не знайшла відповіді. Просто сіла поруч.
Я теж була налякана. Не так, як раніше. Тепер страх був холодним і дисциплінованим. Він не паралізував, а змушував перевіряти: телефон заряджений, кодова фраза вивчена, маршрут до машини відомий, мама розуміє інструкції, мікрофон закріплений. Будь-яка дрібниця могла стати важливою. Будь-яка помилка — останньою.
Коли ми йшли від парку до будинку, батько раптом узяв мене під руку. У дитинстві він так переводив мене через жваві дороги; тепер жест повторився навпаки, ніби ми обоє розуміли, що захищаємо одне одного. Вологе повітря пахло землею й мокрим деревом. У вікнах сусідніх будинків ще горіли рідкісні ранкові вогні. Люди прокидалися, ставили чайники, збиралися на роботу, не знаючи, що на їхній тихій вулиці за годину вирішиться доля кількох життів…
