Він видихнув — різко, з полегшенням і тривогою водночас.
— Ваш чоловік божевільний, Юліє. Я просив його не лізти так глибоко. Назвіть адресу.
Менше ніж за годину до номера увійшов кремезний чоловік у темній куртці. Він оглянув коридор, перш ніж зачинити двері. Погляд у нього був уважний, важкий, звиклий помічати те, що інші пропускають.
— Роман Кущенко, — представився він. — Часу мало. Моя людина в оточенні Горленка передала: строк Семену поставлено до завтрашнього ранку. Якщо не буде підписаної довіреності, вони почнуть шукати вашого батька самі. І Руслана теж.
— Отже, завтра, — сказала я.
— Завтра може бути останнім шансом узяти Горленка особисто, — визнав Роман. — Але використовувати вашого батька як приманку… це ризик, який я не маю права нав’язувати.
Я подивилася на ліжко. Батьки прокинулися від голосів і тепер сиділи, перелякано дивлячись на нас. Далі приховувати правду було неможливо.
Я розповіла їм усе. Про борг Семена, про Ворона, про запис, про справжню причину нічного скандалу. Потім увімкнула голос Руслана. Мама плакала так, ніби в неї віднімали серце. Батько сидів нерухомо, тільки пальці його дедалі сильніше стискали край ковдри.
— Він урятував нас, — прошепотів батько. — А я проклинав його.
— Тату, Руслан зробив усе, щоб ви повірили, — сказала я. — Інакше план би зірвався.
Роман пояснив задум коротко й чесно: вранці ми повертаємося до будинку, дзвонимо Семену, кажемо, що готові підписати. Поліція займає позиції навколо. На батькові прихований мікрофон. Щойно пролунає пряма погроза і з’явиться зброя, я вимовляю кодову фразу: «Будь ласка, не вбивайте мого батька». Після цього група входить.
— Степане Мироновичу, — Роман дивився на батька прямо. — Ви маєте право відмовитися. Ніхто не засудить.
Батько довго мовчав. Потім випростався, і в його втомленому обличчі раптом проступила колишня твердість.
Алла, приїхавши до готелю, спочатку хотіла діяти звично: завірити копії, підготувати заяви, підняти свої зв’язки. Але після повного прослуховування вона сама визнала, що самих паперів замало. Горленко був людиною, яка давно навчилася існувати між рядками закону. Він віддавав накази так, щоб виконавці бруднили руки, а він залишався в тіні. Щоб витягти його на світло, треба було змусити його повірити в легку перемогу.
Ми обговорювали план довго й жорстко. Алла ставила неприємні запитання: що, як батько не витримає? що, як Семен приїде сам? що, як Горленко пошле людей без себе? що, як поліція не встигне? Я відповідала не завжди впевнено. Але щоразу поверталася до одного: ховатися ми не зможемо. Будинок, документи й борг стали для них приводом, але тепер вони знали наші обличчя, наші зв’язки, нашу слабку точку. Поки Горленко на волі, ми житимемо озираючись.
Роман слухав запис Руслана вже без подиву. Він знав більше, ніж ми, але не все. Виявилося, Руслан вийшов на нього після того, як зрозумів, що місцевим довіряти не можна. Передавав фрагменти, просив підготувати операцію, але поспішав, бо строк Горленка стискався. Роман злився на нього майже по-батьківськи: називав нерозсудливим, упертим, надто готовим померти заради інших. Я слухала й думала, що саме за це колись покохала Руслана, тільки раніше його впертість проявлялася в турботі, а тепер — у війні.
Коли батьки почули правду, у номері стало так боляче, що навіть Роман відвернувся до вікна. Мама повторювала: «Руслане, бідний мій хлопчику», і в її голосі було материнське звертання до зятя, якого вона щойно повернула в серце. Батько мовчав найдовше. Йому потрібно було не просто повірити, а прийняти, що людина, яку він подумки проклинав, урятувала його від катувань і смерті. Це ламало гордість, але очищало погляд.
Від цього моменту я вже не шукала виправдання минулому. Я шукала шлях, який дозволить усім нам зустріти ранок живими й не втратити правду дорогою.
— Мій зять ризикнув усім, щоб захистити мене. Якщо тепер треба, щоб я трохи побоявся заради нього і заради своєї сім’ї, я витримаю…
Ніч перед операцією ми зустріли без сну. Ми сиділи в готельному номері, як у маленькому штабі перед бурею. Алла перевіряла документи, Роман говорив телефоном короткими фразами, відходячи до вікна, щоб батьки не чули зайвого. Мама молилася майже беззвучно, перебираючи пальцями край хустки. Батько сидів у кріслі з прямою спиною, але я бачила, як по його шиї час від часу проходить судома.
На столі лежав крихітний пристрій розміром із ґудзик…
