Чим довше я слухала, тим більше розуміла, наскільки близько ми були до катастрофи. Не в метафоричному сенсі — буквально за кілька хвилин. Якби Руслан не почав скандал до дев’ятої, люди Горленка увійшли б у дім, де мої батьки спокійно пили б чай перед сном. Вони не стали б кричати, бо не знали б, хто перед ними. Батько спробував би захищати матір, і саме це могло б коштувати йому життя.
Повідомлення Руслана було записане, здається, після тієї самої ночі. Голос ламався, іноді він відходив від мікрофона, потім повертався. Він не виправдовувався. Не просив мене негайно пробачити. Він ніби залишав інструкцію на випадок, якщо більше не зможе брати участь: кому дзвонити, де шукати документи, чому не можна одразу вірити місцевим, чому Горленко небезпечніший за Семена. Між практичними фразами проривалася любов, і це було найважче слухати.
Особливо болючим було місце, де він говорив про мою ненависть як про щит. Я згадала своє обличчя в дзеркалі машини після виходу з дому: зле, мокре, спустошене. Я була впевнена, що саме ненависть робить мене сильною. Виявилося, Руслан розраховував на неї, бо тільки справжній біль неможливо зіграти. Він дозволив мені стати переконливою для ворогів, не спитавши моєї згоди, бо не було часу. Ця жертва була страшною саме своєю точністю.
Повідомлення Руслана я прослухала двічі. Удруге вже не плакала так нестримно, а ловила деталі: де він робить паузу, які імена вимовляє обережніше, на яких словах голос стає зовсім глухим. Він не драматизував, не прикрашав себе, не намагався виглядати героєм. Навпаки, він називав свої дії жорстокими, просив мене не виправдовувати біль батьків, казав, що якщо все закінчиться погано, я маю право злитися на нього до кінця життя. Саме ця відсутність самозахисту й доводила, що запис справжній. Брехун просить повірити. Руслан просив лише вижити.
На флешці був і список того, що треба зробити після виявлення: копії зберегти в кількох місцях, книжку сховати, батькам не виходити самим, місцевому відділку не довіряти без Алли, з Романом говорити особисто. Читаючи ці сухі пункти, я відчувала, як крізь жах проступає Руслан колишній — той самий, який завжди складав списки перед поїздками, перевіряв аптечку, заряджав телефони, тримав у машині плед. Навіть у пеклі він залишався собою: дбайливим до занудства, передбачливим до болю.
Я зняла навушники й уткнулася обличчям у долоні. Біль був таким великим, що в ньому не вміщалося тіло. Але десь під ним підіймалася інша сила — чиста, ясна, безжальна до тих, хто змусив Руслана обирати між любов’ю і порятунком…
Аллі я подзвонила одразу, не даючи собі часу потонути в провині.
— У мене все є, — сказала я, коли вона відповіла. — Записи Семена і Горленка. План викрадення батька. Запис Руслана. І банківська книжка.
— Слава Богу, — Алла видихнула так, ніби весь цей час не дихала. — Приїжджайте до мене. Звідти одразу звернемося до центральної служби, минаючи місцевих.
— Ні.
Вона замовкла.
— Що означає ні?
— Записи можуть оскаржити. Скажуть, монтаж, незаконне отримання, провокація. У Горленка гроші й адвокати. Нам треба спіймати їх на дії. Щоб вони самі прийшли по підпис і самі почали погрожувати.
— Юліє, — голос Алли став обережним, — скажіть, що ви не пропонуєте те, про що я думаю.
— Я відвезу батька до будинку. Ми зробимо вигляд, що здаємося.
За пів години Алла вже стояла в моєму номері. Вона увійшла в мокрому пальті, з портфелем у руці, і мовчки прослухала всі записи. На словах Руслана її обличчя, зазвичай непроникне, здригнулося.
— Ваш чоловік зробив майже неможливе, — сказала вона тихо. — І майже самогубний вчинок.
— Тому я не можу дозволити, щоб усе розвалилося в суді.
— Для операції з приманкою потрібна людина з оперативної служби, якій можна довіряти. Не місцевий відділок. Хтось вище, хто не побіжить дзвонити Горленку.
Я згадала текстовий файл на флешці. Відкрила його. Усередині було лише два рядки: «Якщо зі мною щось станеться, зв’яжіться з Романом Кущенком із відділу по тяжких групах. Він знає частину плану. Йому можна вірити».
Алла прочитала й насупилася.
— Кущенко. Чула про нього. Жорсткий слідчий, працює по тяжких групах. Репутація чиста, наскільки це можливо в нашій професії.
Я набрала номер. На п’ятому гудку відповів низький насторожений голос.
— Слухаю. Хто дав вам цей номер?
— Мене звати Юлія Кравченко. Я дружина Руслана Кравченка.
У слухавці стало тихо.
— Де ви? Руслан із вами?
— Я в готелі з батьками. Руслана немає. Я знайшла флешку. Усе прослухала…
