Лише біля поліклініки, зачинившись у машині й заблокувавши двері, я дозволила собі вдихнути. Сумка лежала на пасажирському сидінні. У ній були флешка й книжка. У ній, можливо, був порятунок Руслана, батьків і всього, що ще залишилося від нашої сім’ї…
У машині я спочатку не відразу влучила пальцем по кнопці запуску, хоча користувалася нею сотні разів. Пальці ніяк не слухалися. Я сиділа, уткнувшись чолом у кермо, і сміялася беззвучно — не від радості навіть, а від перевантаження, від того, що тіло пережило небезпеку і не розуміло, куди подіти зайвий адреналін. Потім я дістала із сумки флешку й книжку, перевірила, чи вони на місці, і тільки після цього завела двигун.
Дорогою назад я об’їжджала головні вулиці, обирала довший шлях, кілька разів дивилася в дзеркало. Чорних машин за мною не було, але тепер я знала: відсутність видимого стеження не означає безпеку. У салоні пахло вологою травою й пилом із кабінету. На пасажирському сидінні лежала сумка, від якої залежало надто багато. Я поклала на неї долоню, ніби могла так утримати правду від зникнення.
У голові вже вибудовувався наступний крок. Не поліція, яка відмовилася бачити злочин. Не пряма розмова з Русланом, бо його могли контролювати. Спочатку — зрозуміти вміст флешки. Потім — Алла. Потім — той, кому Руслан, можливо, встиг довіритися. Я більше не була сліпою дружиною і не була лише розгніваною донькою. Я ставала частиною плану, про який ще годину тому не знала…
До готелю я повернулася з брудними джинсами, мокрими кросівками й руками, які все ще дрібно тремтіли. Батьки спали: лікар напередодні дав їм легке заспокійливе, і вперше за кілька днів їхні обличчя здавалися спокійними. Я зачинила двері на ланцюжок, сіла за маленький стіл біля вікна, дістала ноутбук і під’єднала флешку.
Папка відкрилася без пароля. Руслан залишив її так, ніби сподівався: знайде саме той, кому можна довіряти. Усередині були аудіофайли з датами, фотографії документів, кілька сканів. Останній файл називався: «Для Юлії».
Натиснути я наважилася не відразу. Спочатку відкрила запис розмови, де в назві значилися Семен і Кирило. У навушниках зашипіли перешкоди, потім пролунав низький голос, від якого стало холодно навіть у теплому номері.
— Семене, це останнє попередження. Борг перевалив за двадцять мільйонів. Завтра ввечері я маю побачити гроші або документ, який коштує цих грошей. Інакше ти зникнеш.
Семен відповів запобігливо, майже жалюгідно:
— Кириле, дай мені добу. Будинок старого все покриє. Він упирається, але я вирішу.
— Мені не потрібен будинок, у який я не можу увійти за паперами, — голос Горленка став жорсткішим. — Потрібна довіреність на продаж. Підписана власником. Інакше це стіни без ціни.
— Сьогодні ввечері пришли своїх людей, — швидко заговорив Семен. — О дев’ятій. Нехай заберуть Степана. Якщо не підпише, зламайте йому пальці. Злякається — підпише все. Руслан не завадить. Я його втримую.
У навушниках пролунав короткий смішок.
— Якщо старий упиратиметься, він сам обере, чим закінчити ніч.
Запис різко обірвався. Я сиділа, не рухаючись. О дев’ятій. Тієї самої ночі. Вони збиралися викрасти мого батька, катувати його заради підпису. А Руслан влаштував скандал раніше, вигнав батьків на вулицю, зробив їх видимими, оточеними сусідами, випадковими свідками, дощем, шумом. Він зірвав викрадення ціною власного імені.
Я відкрила файл «Для Юлії».
Спочатку довго було чути лише дихання. Потім голос Руслана — глухий, зірваний, безмежно втомлений.
— Юліє, кохана. Якщо ти це слухаєш, значить, або мене вже немає поруч, або я не зміг сказати правду вчасно. Пробач мені. Будь ласка, пробач.
Я затиснула рот долонею, щоб не розбудити батьків.
— Семен винен Горленку величезні гроші. Я почав підозрювати його, коли до матері стали приходити дивні люди. Поставив запис на його телефон, знайшов розмови. У ніч бурі я почув план: вони хотіли вдертися до твого батька, вивезти його й змусити підписати документи. Часу не було. Люди Горленка вже були біля будинку.
Голос Руслана здригнувся.
— Я не міг битися з ними. Вони б убили нас усіх. Єдине, чого вони бояться, — свідки. Тому я зробив те, за що ти мала зненавидіти мене. Я вдерся, кричав, виганяв твоїх батьків, викидав речі, щоб сусіди вийшли, щоб на вулиці був шум. Я знав: при людях вони не ризикнуть схопити Степана.
Я плакала беззвучно, до болю вчепившись зубами в губу.
— Я спеціально підготував портфель. У ньому були гроші й книжка на ім’я твого батька. Я зняв усе, що копив: наші майбутні плани, ділянку, дім, усе. Хотів, щоб він забрав портфель і поїхав із твоєю мамою якнайдалі. Але вони злякалися машин і втекли без нього. Потім ти приїхала додому…
На записі Руслан замовк, і я почула, як він намагається впоратися з риданням.
— Коли ти дивилася на мене так, ніби я чудовисько, я ледь не зірвався. Мені хотілося впасти перед тобою на коліна й розповісти все. Але якби твій гнів не був справжнім, Семен би зрозумів. Горленко зрозумів би. Тоді ти стала б мішенню. Тому я дозволив тобі піти, думаючи про мене найстрашніше. Твоя ненависть була щитом, кохана. Єдиним щитом, який я зміг дати.
Записи на флешці були різними. В одних Семен розмовляв із Софією й роздратовано переконував її, що «старі все одно нічого не зроблять». В інших зривався на своїх співрозмовників, обіцяв дістати підпис, скаржився на Руслана, який «надто багато думає». Були фотографії боргових розписок, скриншоти переказів, знімки людей біля воріт. Руслан збирав не хаотичний набір, а доказову мозаїку, терпляче, вночі, у домі, де за ним стежили…
