— Відчиняйте! — заревів Семен ззовні.
У мене застигла кров. Семен повернувся надто рано.
— Босе, ви вже? — долинув голос одного з охоронців. — Щось сталося?
— Софія шкатулку забула, — роздратовано гаркнув Семен. — Сидіть на місці, дивіться вулицю.
Важкі кроки увійшли в дім. Кабінет був поруч із коридором, що вів до спальні. Якщо Семен перевірить ручку, якщо почує дихання, якщо помітить, що замок чіпали…
Я відступила до книжкової шафи й схопила бронзову статуетку коня. Руки тремтіли, але в голові було крижано ясно: якщо двері відчиняться, вдарю першою.
Кроки зупинилися просто перед кабінетом. Під дверима лягла тінь. Я чула, як Семен дихає. Одна секунда. Дві. Три. Час загус і ніби зупинився.
У ту мить я раптом ясно уявила, чим усе закінчиться, якщо він відчинить. Семен побачить мене з сумкою, покличе людей біля воріт, флешку відберуть, Руслана викриють, батьків знайдуть. Цей ланцюг промайнув за частку секунди й зробив страх гострим, майже фізичним. Бронзовий кінь у руці був смішною зброєю проти злочинців, але в ту мить я була готова чіплятися за будь-яку можливість.
І тут задзвонив його телефон.
— Так! — Семен відповів зло. — Уже беру. Та пам’ятаю я твою шкатулку, Софіє. Не ний.
Кроки віддалилися до спальні. Другого шансу я чекати не стала. Повернула ключ, прочинила двері, вислизнула в коридор і босоніж кинулася до кухні. Серце калатало так, що я майже не чула власних кроків. Задні двері, мокра трава, службова хвіртка, провулок — усе злилося в один ривок.
Втеча через задню алею запам’яталася уривками. Гілка хльоснула по щоці. Десь за парканом загавкав собака. В одній із калюж я ледь не послизнулася й утрималася тільки тому, що вчепилася в мокру цегляну стіну. Я не чула погоні, але мозок усе одно малював важкі кроки позаду. Здавалося, ось-ось розчиниться службова хвіртка, і чийсь голос накаже зупинитися…
